Глава 1

Кирило

— Я так сильно змінився, що ти не впізнаєш свого чоловіка?

— Ярослав? — жінка недовірливо зіщулює очі та не поспішає впускати мене до квартири.

Чорт! Так і знав, що ця афера не спрацює. Дівка нізащо не повірить, що я її чоловік, який зник три роки тому. А вона нічого так. Стрункі ноги виглядають з-під короткого халата, темне волосся спадає на плечі, а у синіх очах відчувається іскра. З такою я б переспав. Залишається лише переконати її, що я і є Ярослав, на якого дуже схожий. Розслаблено кладу руку на одвірок та нависаю над нею:

— Скучила?

Замість очікуваних обіймів та сліз радості отримую пекучого ляпаса по обличчю. Що? Якого біса? На жаль, я не маю жодного уявлення, які у них були стосунки. Торкаюся язиком внутрішньої частини щоки. Пече, зараза! Вона дивиться на мене з докором в очах. Я відхиляюся:

— Мабуть, я заслужив. 

— А ти сумніваєшся? — Ірма підвищує голос. — Зник на три роки, залишив мені купу кредитів, боргів, а тепер раптово повертаєшся і питаєш, чи я скучила? Через тебе мені погрожували. Жодної звістки за три роки, жодної! Я навіть не знала, чи ти живий. Де ти був?

Я мовчки аналізую кожне її слово. Пазл у моїй голові складається, і я розумію, що мій двійник виявився боягузом, який покинув власну родину на поталу кредиторам. Моя легковажна фраза влучає у відкриту рану. Я стискаю плечима і озвучую легенду, вигадану Захаром:

— За кордоном. Відпрацьовував борги. Не телефонував, бо припускав, що твій телефон можуть прослуховувати. Може, впустиш? У коридорі незручно це обговорювати.

Красуня стає трохи вбік, і я проходжу всередину. Жбурляю під ноги єдину дорожню сумку, з якою прийшов. Знімаю взуття і вживаюся в роль господаря. Впевнено проходжу до кухні. Квартира мала, але затишна. Жити можна, якось протягну ці два тижні, поки все вирішиться. Розстібаю шкіряну куртку, кидаю її на стілець та залишаюся у чорній футболці. Ірма уважно проходиться поглядом по моїх руках, татуюваннях, тренованому тілу, і, припускаю, їй подобається те, що вона бачить. Недарма стільки часу я пітнію у спортзалі. Вона супить брови:

— Ти став вищим. І більшим, — явно натякає на мої м’язи.

— Працював на будівництві, тягав мішки з цементом. Це побічний ефект. Не подобається? — намагаюся фліртувати.

— Звідки у тебе тату? Ти до смерті боявся голок, — вона схрещує руки на животі та продовжує допит.

— Перестав боятися. Ти теж змінилася. Наприклад, у тебе з’явилися зморшки, — на моє зауваження Ірма супиться.

— А що сталося з твоїми очима? Не знала, що їм властиво змінювати колір.

Чорт! Захар запевнив, що цей Ярослав точна моя копія, тільки підстригти й поголити. Невже дарма бороду збрив? Стискаю руку в кулак і сподіваюся, що мені не доведеться застосовувати не дуже гуманні способи, щоб протягнути ці два тижні. Я повільно підходжу до неї та схиляю голову набік:

— Вони не змінилися. Ти забула, що в мене завжди були карі очі?

— Ні, вони були горіхові, а зараз темно-каштанові.

— Пф, — пирхаю та полегшено видихаю. — Ти що, відрізняєш сто відтінків коричневого? Припини вигадувати. Минуло три роки з дня нашої останньої зустрічі, природно, що ти забула деякі деталі. 

— Припустимо, — дівчина кладе руки в боки. — Що тобі потрібно? Чому з’явився? 

— Я повернувся і тепер житиму тут. Хіба ти не рада? — розкриваю руки для обіймів, проте вона навіть не збирається до мене підходити. Супиться, в її очах застигає образа, ніби я зробив щось набагато гірше, ніж просто зник на три роки.

— Ти думаєш, що можеш прийти, усміхнутися й вдавати, ніби нічого не сталося, і я кинуся тобі на шию? Твій син тебе забув, я тягну все сама, віддаю твої борги, а ти навіть жодного разу не зателефонував. Мені було необхідно почути, що ти живий. Поки я вигрібаю це все, ти жив у своє задоволення десь за кордоном і навіть не думав, як мені тут. 

— Пробач, — я її перебиваю. 

Здається, у цій ситуації це найкраще, що я можу сказати. Тягнуся до неї та затискаю у своїх обіймах. Сподіваюся, це її заспокоїть. Вона здригається, наче доторкнулася до розпеченого заліза, та виривається з моїх рук. Дивиться на мене так, ніби бачить уперше. Я виставляю руки в примирливому жесті.

— Я знаю, що поводився як бовдур. Пробач за все, що я робив. Тепер я повернувся, і все буде інакше. Давай  я піду в душ та змию з себе пил, — прикушую губу і замовкаю. Їй не варто знати, що насправді мені потрібно змити з себе чужу кров. — За цей час ти заспокоїшся, і ми поговоримо.

Дівчина невпевнено киває. Я прямую в душ. Струмені теплої води стікають шкірою, і не уявляю, як приструнити цю жінку. Я маю два тижні вдавати її чоловіка, поки Захар не розгребе це все лайно.  Я вивчив про цю сімейку все, що зміг нарити, проте не очікував, що вона зустріне мене так. А той небезпечний вогник у її очах розпалює та викликає цікавість.  Обмотую рушник навколо стегон та виходжу з душу. Заходжу в коридор, кидаю погляд на свою сумку. Вона розкрита, звідти виглядають пачки грошей, сховані серед одягу. Трясця! Ця пронира рилася в моїх речах. Позаду чую її голос:

— Ти не мій чоловік. Хто ти насправді?

Я повільно розвертаюся. Дівка наводить на мене мій пістолет та дивиться з викликом. О, це цікаво! Невже вона думає, що я злякаюся? Насмішкувато підіймаю кутики своїх вуст догори.