На всі руки майстер

Горін сидів на камінні, підібгавши під себе ноги, і переводив погляд то на палаючий факел, що стирчав в розщелині, то на хижаків, що блукали за межами рунічного захисного кола, чекаючи, коли ж зникнуть ці набридливі закарлючки і можна буде дістатись до такого смачного й ласого двоногого.

Гірський дух його смикнув відправитись в цю подорож! Хоча, і вдома лишатись вже було не можна. Як можна жити там, де його талант та майстерність мішають із брудом під черевиками?

Змалечку юний дворф, замість бавитися з однолітками, стріляти по підземних кабанах з рогатки та гратися в Торіна Завойовника, допомагав батькові то в кузні, то в майстерні. Їздив разом з ним продавати готовий товар - як в містах Гранітного Королівства, так і на поверхні. Коли хлопчик трохи підріс, старий Лодур став довіряти йому самостійну працю (решта дітей в тому віці все ще гралися в Торіна і взагалі вели безтурботне існування).

З-під Горінового молота та інших інструментів виходили добротні, міцні і часом вельми цікаві вироби - малий любив не лише працювати, а й експериментувати. Батько пару разів пробував був насваритися за даремну трату матеріалів, та потім махнув рукою - най собі бавиться.

Хлопця помітили, міська Рада Старійшин прийняла рішення віддати його на навчання, і, зустрівши свою двадцяту весну, Горін вже міг з гордістю зватися учнем рунного майстра. А за кілька років - і сам став майстром.

Рунний майстер - це вам не якийсь там коваль! Той, хто його так назве, ризикує отримати молотом в чоло. Можливо навіть не ковальським, а цілком собі бойовим. А як не молотом, то кулаком вже точно. А кулаки в рунних майстрів важкі - аби заслужити це звання, працювати їм доводиться ой як багато.

В прадавній писемності Синів Каменю кожна руна має своє значення. І, будучи особливим чином нанесеною на зброю, обладунок чи інший виріб, дає свій ефект. Але нанести одну руну - то таке. А от правильно вибудувати їх ланцюжком, щоб руни склалися у фразу і дали комплексний ефект, та не який попало, а той, який запланував майстер - ось це істинне мистецтво! Творіння рунескриптів комусь може здатися схожим на те, як людські та ельфські маги складають свої закляття. Та ви не рівняйте мед з гівном! Це вам не магія-шмагія всяка, чесні дворфи таким не промишляють. Ну… взагалі і не вміють, так. Але якби й вміли - абсолютно точно не промишляли б.

В цілому з магією не  так вже й багато спільного. Не можна один раз скласти фразу, як це роблять заклиначі зі своїми плетіннями, і потім застосовувати її направо-наліво. Треба враховувати особливості матеріалу, його структуру, форму… Світ духів слухати, та не як якийсь дурнуватий шаман, впившись до усрачки грибним самогоном, а з розумом. І взагалі багато чого тут вартує, навіть стан самого майстра і його настрій.

Саме це й відрізняє підгірних рунних майстрів від вухатих дилд або людських балаганних фіглярів.

Треба тобі зачарувати сокиру, бо ти зібрався в рейд до глибоких підземель, де мешкають всякі почвари? Йдеш до рунного майстра. Він усе зробить - але на то треба час… і золото. Це ж все не просто так робиться. Тут фарба треба особлива, та не одна - на різний випадок різна. Інструменти спеціальні треба - руни на металі чим попало не виб’єш, воно так не працює. А інструменти з часом зношуються, а фарбу - алхіміки варять, яким теж їсти-пити хочеться… Коротше, або плати, або йди в дупу. Як жаба давить - то бери звичайну сокиру… і мандруй, куди там збирався. Як з’їдять разом з тою сокирою, то потім не жалійся.

Треба обладунок на міцність заклясти, або на захист від мерзенної магії-шмагії? Знов ідеш до рунного майстра, і далі все те саме.

Пощастило тобі, і ти знайшов у підземеллях адамантову жилу? Ну то треба тобі бігцем збирати з вірних поплічників бригаду і видобувати руду, поки хтось інший поперед тебе не вскочив. Але не все так просто! Бо ж там кайло треба, та не звичайне - звичайним ти гівна кабанячого з тої жили видобудеш хіба. Тож ти береш своє звичайне кайло та йдеш… правильно, до рунного майстра.

Треба збудувати голема? Звичайно ж, ідеш до рунного майстра. Ну, тобто запчастини може і звичайний майстер зробити, та от тільки працювати воно не буде. Рухатись та щось робити машину змушує саме сукупність рунних ланцюжків, що складаються в певну інструкцію… Як сказав один людський мудрагель - “програма”. Ну і отримав в чоло, звісно. Бо нема чого чесних дворфів та їхнє мистецтво всякими незрозумілими словами обзивати.

Горін переїхав до столиці - в рідному містечку йому просто було б ніде розвернутись. Підзаробивши трохи грошенят, відкрив власну майстерню. Довелось трохи пооббивати пороги владних кабінетів, позбирати дозвільні скрижалі… Пару пик теж довелось розквасити, ага. З пиками, правда, потім довелось пити мирову, аби врешті підписали все що треба… Але то таке. Справжній дворф ніколи не проти що доброго мордобою, що доброї п’янки. Звісно, якщо воно роботі не заважає.

Справи пішли вгору, молодий майстер швидко став відомим у столиці. Його майстерність та винахідливість у складанні ланцюжків не йшла ні в яке порівняння з аналогічною роботою колег - бо на відміну від замшілих стариганів, якими були більшість столичних майстрів, Горін не боявся експериментувати, пробувати нові підходи та поєднувати, здавалося б, непоєднуване. І, звісно, не обходилось без казусів.

Є таки один момент, що єднає рунних майстрів з магами, шаманами, алхіміками та іншою містичною братією. І зветься він - обережність треба мати! Руни помилок не прощають.

І от одного разу чи то ланцюжок у Горіна не зійшовся, чи фарба трапилась бракована (і таке буває) - та гехнуло так, що аж на сусідній вулиці почули. Нічого страшного, в принципі, не сталось: майстерню вдалось відновити, рани йому вилікував місцевий цілитель - а от волосся на голові згоріло вщент, та так більше й не відросло, лишивши по собі шикарну лисину.  Горін з того приводу взагалі не переймався - що йому те волосся? Головне, що борода на місці. Бо дворф без бороди - то вже як би і не дворф… Якщо це чоловік, звичайно.