Геній Плоті

Ленмаріель зробив рішучий крок уперед. Напівпрозорий контур порталу, прикрашений зеленою в’яззю лісових рун, з мелодійним дзвоном розчинився у повітрі за його спиною. Позаду лишився рідний дім, в якому він прожив усе життя та провів більшість своїх дослідів (результати досліджень, на щастя, не пропали - усе надійно сховане в його просторовій кишені) і набундючені пики офіцерів Зеленої Варти. Останні - не просто лишилися, а ще й з носом.

Нащадок одного з найдавніших шляхетних родів Великого Лісу з юних років уславився серед своїх одноплемінників диваком та вар’ятом. Лишившись свого часу єдиним спадкоємцем після загибелі батьків, що вирушили допомагати гномам  закривати прорив Інферно в їхніх горах, він отримав в одноосібне володіння батьківський маєток, статки і чималу бібліотеку, що її протягом століть створювали покоління його предків.

З чарами ельф змалечку був на “ти” - в нього були найкращі наставники, а спадковість по материній лінії дала йому вельми розвинене джерело та схильність майже до всіх напрямків магії.

І коли горе втрати більш-менш відпустило - юний шляхтич з головою поринув у вивчення ритуалів, плетінь та артефакторики. Це замінило йому звичне для більшості Першонароджених соціальне оточення і друзів, якими Лен так і не встиг обзавестися.

Все одно його не особливо цікавили спілкування з одноплемінниками про пташок, білочок та дурнуваті вірші, що ними вони наввипередки хизувались один перед одним, участь у традиційних святах, турнірах і тому подібне.

Ельф днями й ночами читав, записував, аналізував та порівнював інформацію з різних книг… і, звісно, практикувався. Для відпрацювання деяких заклинань та ритуалів доводилось виїжджати до лісу, аби не завдати руйнувань рідній оселі та всьому місту, а для деяких - і взагалі брати у князя дозвіл для занять на захищеному полігоні. Князь зазвичай ішов назустріч нащадкові шляхетного роду, чиї батьки свого часу були в лісовому суспільстві на хорошому рахунку.

На другій сотні років життя Ленмаріель так і не одружився - жодна ельфійка не бажала пов’язувати своє життя зі схибленим (на думку більшості) чоловіком, що перетворив свій дім на магічну лабораторію. Втім, ельф не сильно й прагнув до подружнього життя.

Батьківську бібліотеку він перелопатив від початку до кінця (що багатьом здалось би неможливим), проте вона не була для нього єдиним джерелом знань. Лен листувався з кількома відомими архімагами, їздив на усілякі конференції, що проводились переважно у великих людських державах… Довгий час навіть переписувався з одним старим оркським шаманом - цей бік чаклунства також був йому цікавим. Шаман охоче спілкувався з допитливим ельфом, гідно оцінивши його жагу до знань. І, мабуть, саме тому чесно попередив: “До моя не приїздити - бо моя твоя стукати і в котел”.

Згодом листування перервалось. За чутками, шаман під час одного з погодних ритуалів щось не те нашаманив - чи то викликав посуху замість дощу, чи, навпаки, накликав поівнь, що затопила селище - і в результаті його свої ж одноплемінники… ну… “стукати і в котел”.

Досить швидко Ленмаріель виявив, що класична магія його вже не дуже цікавить. Вона, розумієте, не давала простору для польоту фантазії. Вогняну кулю можна кинути сотнею різних способів, міняючи так і сяк плетіння та змінюючи схему каналів подачі мани… Але в результаті це буде все одно вогняна куля.

Мати справу з ритуалами було трохи цікавіше, але більшість ритуалів все одно вкладалися в чітко визначені схеми, і придумати щось кардинально нове тут було важко.

З шаманізмом в нього банально не склалось. Тут розвиненого джерела було недостатньо - потрібні були певні здібності, яких Ленмаріель, на жаль, не мав. А може й на щастя… Для оточуючих.

Після спілкування з одним чорнокнижником з Туманних Гір допитливий шляхтич відкрив для себе новий напрямок у Високому Мистецтві, а саме - химерологію. І тут в нього запалали очі. Це була можливість досліджувати найрізноманітніші властивості живих організмів, конструювати, творити… в буквальному сенсі слова, створювати нове життя. Правда, “новим життям” це називали самі химерологи - насправді ж вони частіше за все знущались з вже існуючих живих істот, вирощуючи їм нові органи або приживляючи чужі.

Втім, з власне новим життям питання теж не було таким аж однозначним. Той самий чорнокнижник, будучи обділеним фінансово і потребуючи грошей для своїх досліджень, продав Ленмаріелю дуже цікавий томик, що звався коротко і просто: “Магія душ”. Власне, воно й було тим, чим звалось - набір плетінь та конструкцій для маніпулювання душами живих істот, створення пасток для їх утримання та інструкції по роботі з ефірними сутностями.

Ельф устиг вчасно: наступного дня після укладення цієї угоди до житла чорнокнижника нагрянули інквізитори, і бідолаха отримав змогу освоїти нові знання вже безкоштовно - правда, лише магію вогню, та й то на власній шкурі.

Нові горизонти знань чекали й вабили. Проте Ленмаріель дурнем не був і розумів, що за досліди над лісовою фауною князь та Зелена Варта його по голівці та інших життєво важливих органах не погладять. Матеріал для досліджень варто було брати деінде та доправляти додому потайки.

Власне, йому нічого не заважало покинути з кінцями рідний Ліс та купити або побудувати собі житло в іншому місці. Та Ленмаріель розумів, що там він може зіткнутись з новими викликами та новими ворогами… А тут він, принаймні, під захистом князя. Ну, поки той не знає всієї правди.

Батьківський маєток мав чималий підвал, який ельф звільнив від зайвих речей та розширив. Класичну ельфійську магію Природи він також знав, хоча й не дуже любив - тому, провівши відносно нескладний ритуал, попросив дерева зсунути коріння і збільшити простір. Варто сказати, що деякі аспекти школи природи Лен таки використовував - вона була дотичною до друїдизму, також звичного для ельфів, і в деяких місцях перетиналась з химерологією.