Дочка Підземелля

Лоріанхейн рибкою стрибнула у вир порталу, навіть не чекаючи, доки він повністю розгорнеться. Але разом з нею туди влетіло й заклинання, кинуте одним з переслідувачів. Нестерпний біль у ногах, падіння на щось тверде - і ельфійка покотилася кам’янистою поверхнею, заробляючи нові синці та садна на додачу до вже наявних поранень. Вікно міжсвітового порталу з гучним хлопком зачинилося.

Власне, до цього все давно йшло. Що ще могло її чекати в одному з Великих Домів темних ельфів, за непослух та відверте нехтування прийнятими в Підземеллі законами? Тим більше, що вона фактично навіть не належала до Дому, в якому зростала.

Свого часу її знайшов патруль, що натрапив на рештки каравану, розгромленого розбійниками-дуергарами. Караван, що пересувався тонелем між підземними містами, добре охоронявся воїнами, магами та жрицями - але цього разу сірих гномів було забагато. Вони перебили всіх, вигребли все, що знайшли, і накивали п’ятами. Але дитину, що лишилася лежати непритомною під рештками розтрощеного возу - не помітили.

Альтруїзм та бажання рятувати нужденних не в дусі іллітірі, і при інших розкладах знайдене дитя лишили б помирати, а то й вбили б на місці. Але жриця, що командувала патрулем, вгледіла в малій іскру магії… І не впустила нагоди таким чином підсилити магічний потенціал рідного Дому. Власне, Велика Мати О’Кхар була жінкою досить прагматичною (як для Матері Великого Дому та вищої жриці Ллос) і теж схвалила б такий крок. А ще…

В кінцевому підсумку дівчинку врятувало те… що вона була дівчинкою. Хлопцю за таких обставин просто перерізали б горло і забули. Матріархат Павучих Домів безжальний та невблаганний.

Дитину віддали на виховання в одну з низькородних сімей. Далі з неї мало або вийти щось путнє… або не вийти.

Йшли роки, Лорі підростала. Дівчина виявилась не обділеною кмітливістю та гострим розумом і швидко збагнула, в якому суспільстві вона опинилась та які перспективи на неї можуть чекати. І зрозуміла, що найкращий можливий шлях - це вчитися та розвиватися.

До вершків суспільства їй було зась - безродній приблуді не дано стати жрицею Павучої Королеви. А от опановувати магічні мистецтва було дозволено всім, хто мав до цього здібності. В деяких випадках - навіть чоловікам… хоча й з певними обмеженнями. Вмілі чарівники й чарівниці могли згодитися як в побутових питаннях, так і на війні. Не все ж тільки жрицям собою ризикувати? Хоча, треба віддати їм належне - ризику вони не боялися.

І Лорі вчилася. І з допомогою наставників, і сама. Читала сувої та манускрипти, опановувала роботу з артефактами, вивчала плетіння та вчилась їх комбінувати, створюючи власні закляття… Прокачувала своє джерело - спочатку дістаючи всіма правдами і неправдами спеціальні розгінні еліксири, а згодом, роздобувши напівзотлілий підручник з алхімії, навчилась варити їх сама. Одного разу мало насмерть не отруїлася саморобним зіллям - добре, що спочатку здогадалась дати його спробувати рабу-мінотавру, який від такого частування в прямому сенсі відкинув копита. Ввечері спалахнула сімейна сварка - батьки, що й без того не сильно любили прийомну дочку, яку їм буквально нав’язали, були обурені втратою єдиної робочої сили.

Паралельно, у вільний час, молода ельфійка вчилась володіти зброєю. Загалом в темноельфійському суспільстві таке не віталось - битись та стріляти з луків та арбалетів вважалось долею чоловіків, жінки ж зброєю майже не користувались (винятком були змієбатоги жриць, що вважались більше ритуальним атрибутом та знаряддям покарання, аніж озброєнням). Та Лорі відчувала - свого часу їй не завадить вміти й це також.

Загалом, при інших обставинах дівчину могло б чекати безбідне життя в підземному місті… або загибель в одному з грабіжницьких походів на поверхню. Жителі Верхнього Світу вміли захищатися, і часом темна магія, зачаровані клинки та ритуали жриць не допомагали - додому в Підземелля вертались не всі.

Кажуть, допитливість згубила кішку. Лоріанхейн згубила її цікавість до нових знань та невміння вчасно зупинитися. Одного разу вона дісталась до трофейних гримуарів, які воїни Дому здобули в одному з рейдів на поверхню. Так вона дізналась, що окрім магії Темряви, Хаосу та Крові існують і інші напрямки в Високому Мистецтві. І стала вивчати і їх також, пробуючи комбінувати з вже наявними знаннями.

На неї подивились, як на схиблену - та нічого не сказали. Хоче вивчати магію наземників - хай собі вивчає, як більше витратити час немає на що. Всі ж знають, що ті слабаки нормально чаклувати не вміють.

Все змінилось, коли дівчина спробувала магію світла. А саме ту її частину, що спрямована на протистояння темним чарам і вигнання прикликаних сутностей.

Більшіть іллітірі віддані Злу метафізично. Все. що стосується Світла й Порядку, для них мов сіль на рану. Ну а вже жриці Ллос такого нахабства і поготів не могли стерпіти.

На будинку стояв відсікаючий контур, що не пропускав залишкові еманації заклинань назовні і не дав би можливим спостерігачам зрозуміти, які закляття творяться всередині. Але “люблячі” батьки, побачивши, чим займається прийомна донька і справедливо злякавшись, що їм це може вилізти боком, наввипередки побігли до храму - доповідати про нечуване блюзнірство.

В храмі все вислухали і прийняли єдино можливе рішення. Загін вояків на чолі зі старшою жрицею вирушив, аби схопити негідницю та доправити до того ж таки храму, де її мали, за неповагу та інтерес до заборонених знань, принести в жертву Ллос. Лорі, що в останній момент випадково підслухала розмову “пращурів”, довелось хапати речі, що були під руками, і спішно тікати. Почалась гонитва підземними тонелями - зі стріляниною з наручних арбалетів, обміном ударами клинків та атакуючими плетіннями.

Більшість вояків в каральному загоні все життя несли службу у храмовій варті і жодного разу не брали участі в набігах на поверхню, тому для них світлі бойові заклинання стали неприємним сюрпризом. Для деяких - смертельним. Може й вдалось би відбитися… Якби ворогів не було так багато. І якби не жриця, що блокувала більшість спрямованої на неї магії.