ЧАСТИНА ll. ТРІЩИНА. Розділ IV. Сон третьої змії.

Ніхто не помітив моменту, коли це почалося. Світ не здригнувся, не розколовся, не загримів небесами. Навпаки, він став надто тихим. Так тихо буває лише перед смертю або перед пробудженням чогось, що не повинно було спати.

Футуралія — та, що пожирала майбутнє, та, що бачила всі шляхи й залишала лише ті, яким судилося статися.
Вона завжди була наймовчазнішою з трьох. Її рухи — найповільнішими, а погляд спрямованим туди, куди не дивилися ні люди, ні боги. І саме вона заснула. Не сном тіла, бо тіла у неї не було в людському розумінні.

Вона заснула відмовою. Вперше за тисячоліття Футуралія не зробила вибору. Вона не пожерла те, що мала знищити. Коло не зламалося одразу, але воно ослабло. Першими це відчули Хранителі. Пророцтва почали зникати. Не змінюватися, а зникати без сліду. Записи, зроблені ще вчора, ставали порожніми. Слова стиралися, ніби їх ніколи не було. Люди, які мали дар бачити наперед, раптом осліпли. Їхні сни перетворилися на туман, а голоси майбутнього замовкли.

Дехто з Хранителів говорив, що відчуває порожнечу попереду, немов світ іде, але не знає куди. Потім почали народжуватися діти без тіні майбутнього.
Вони були звичайними на вигляд. Плакали, дихали, тягнулися до світла. Але поруч із ними щось було не так, провидці не бачили їхнього шляху. Пророцтва мовчали, навіть Футуралія, коли дивилася крізь завісу часу, не бачила для них жодної лінії. Такі діти не мали долі.

Хранителі назвали їх Порожніми. Вони не були злими, не були проклятими, але світ не знав, що з ними робити. Порожні не мріяли, бо їхні бажання були слабкими, ніби незавершеними. Вони могли жити, але не прагнули. Їхнє майбутнє не тягнуло їх уперед, бо його не існувало. І що страшніше, що поруч із ними майбутнє інших теж починало тьмяніти. 

Коло реагувало повільно, але невблаганно. Мнемозіа намагалася поглинути надлишок пам’яті, що накопичувався через відсутність вибору. Але пам’ять без майбутнього ставала отруйною. Люди починали застрягати в минулому, повторюючи одні й ті ж помилки, ніби світ заїло. Сангвінарія відчувала це тілом. Життя більше не йшло вперед — воно накопичувалося. Смерть втрачала сенс, бо без майбутнього вона не звільняла місце. Деякі істоти переставали вмирати, але й не жили по-справжньому. Їхні серця билися, але не рухалися.

А Футуралія… мовчала. Вона дивилася на варіанти, які мала знищити, і не робила нічого. Ніби бачила в них щось, чого не бачила раніше, ніби вагалася. Це була перша зрада кола — не зла, не свідома, а людська за своєю суттю. Світ почав бачити сни, що не мали кінця.
Люди прокидалися з відчуттям, що все ще сплять. Їхні сни не завершувалися, не переходили у ясність. Одні й ті ж образи повторювалися знову і знову: двері без ручок, дороги, що обривалися, голоси, які кликали без імені.

Хранителі знали: сни — це шепіт майбутнього, але тепер майбутнє не відповідало. У глибинах Кола щось тріскало. Не голосно, в тихо і тонко, як тріщина в крижаній поверхні. Мнемозіа відчувала це першою. Вона пожирала пам’ять Футуралії, але та не відновлювалася. Сангвінарія намагалася вирівняти ритм життя, але життя більше не мало напрямку.

І тоді сталося найстрашніше, футуралія відвернулася. Не тілом, бо коло ще існувало. Вона відвернулася волею, перестала пожирати іншу змію. Це було немислимо, порушення угоди, укладеної до богів і часу. Коло почало втрачати напругу. Баланс більше не замикався повністю. 

Світ почав розходитися швами. З’явилися місця, де час ішов неправильно. Дні тривали надто довго або минали миттєво. Діти дорослішали без змін у погляді. Старі люди не помирали, але й не жили. Майбутнє розтікалося, як вода без посудини. Орден Кола зібрався вперше за багато поколінь, не для ритуалу.
Вони зрозуміли: це не тимчасовий збій, це — початок кінця.

Бо якщо Тріксіліон більше не пожирає сам себе, він почне пожирати світ. І вперше за всю історію Хранителі поставили питання, яке було заборонене самою угодою: а що, якщо одна зі змій більше не хоче бути частиною кола?

Відповіді не було: лише тиша, лише діти без долі і сни без кінця.