— 3.

За кілька днів до подій в лісі

Трактир, що ховався у вузьких вуличках міста, був місцем, куди сходилися всі, хто шукав затишок у гучному гаморі. Столи, вкриті недоїдками та розлитим елем, тремтіли під ударами келихів, що з кожною хвилиною тільки частішали. Люди співали грубими голосами пісні, а у куточках збиралися азартні гравці, обмінюючись картами та поглядами, повними хитрості. Дим із люльок зависав над головами відвідувачів, змішуючись із запахом смаженого м'яса, пліснявої деревини й п'янких напоїв.

Астель вже бувала в цьому місці, але ніколи не знаходила тут спокою. Сьогодні ж її душа вимагала цих звуків, цього шуму - щоб заглушити власні думки. Стримані мрії про життя, яке вона ніколи не зможе прожити, тонули на дні кожного нового кухля елю, який вона вже не могла навіть смакувати. Все, що їй залишалося – це втопити всі свої бажання в алкоголі.

«Неначе я цього просила!» — її внутрішній голос вибухнув гнівом. — «Я б з радістю віддала б цю ‘честь’ будь-якій зі своїх сестер... тільки от охочих немає! Трясця!»

Гучні вигуки та сміх навколо не допомагали. Вони, як здавалось, тільки гучніше провукували її думки про те, як життя під владою батька здавалося замкненою пасткою. Її майбутнє не мало відношення до спадкоємиці, вона була лише примарна тінь, вмістилище для демонічної сили, зброя для королівства.

Знову ковток елю. Бальмонд знала, чинить не розумно, як мінімум ель вона ненавиділа, але продовжувала його пити, не зупиняючись. Все, що здавалося неможливим, було надійно заховане на дні кухля, раптово вивільнило нову жахливу думку: 

«Мене замкнуть назавжди у тому храмі... якщо Іссель не зможе народити спадкоємця з потрібною силою, то змусять... мене...»

Її очі широко розкрилися, наче вона щойно збагнула жахливу істину. 

«Мене змусять народити наступне вмістилище...» 

Вона втупилася у свій кухоль, намагаючись витіснити думку, але всередині все стискалося від страху.

Несподівано біля неї хтось присів. Його рухи були впевнені й легкі, наче весь цей хаос трактиру не мав до нього жодного стосунку. Вродливий брюнет, вбраний у просте, але витончене вбрання, привернув її увагу. Його темне волосся було вкладене надто ідеально, що красномовно говорило про його походження. Обличчя незнайомця виглядало молодим, з гострими вилицями, пухкими губами, чіткою лінією щелеп, проте очі, які блищали синявою у світлі смолоскипів, видавало досвідченого чоловіка.

— Не здавалося, що ти з тих, хто вміє пити стільки елю, принцесо, — його голос був м'яким, але впевненим, і вловити нотку жарту було легко. Він легко підсунув їй новий келих, повний свіжого напою. — Може, ще один за твою свободу?

Астель втупилася в нього, не відразу відповідаючи. Його чарівність здавалася відвертою, проте не нахабною. Їй було важко зрозуміти, чи він дійсно знає, хто вона така, чи це лише випадковий комплімент.

— Твоя компанія і новий келих - гадаєш це справді те, що мені потрібно? — гірко посміхнувшись, вона все ж прийняла келих.

Чоловік нахилив голову і відповів так само спокійно:

— Можливо, так, можливо, ні. Але втрата - це те, що ти вже маєш. Чому б не відчути хоч трохи насолоди в цьому вечорі?

Астель не стала напружуватися, читати двозначність в його словах. Слова вродливого незнайомця прозвучали як спокуса, а в його погляді вона побачила бажання не лише в спілкуванні.

Бальмонд повільно піднесла келих до губ і зробила ковток. Гіркота елю більше не турбувала її, як і ті невеселі думки, що роїлися в голові. Спокійний голос незнайомця, його присутність, якось дивно розслабляли. Вона подивилася на нього з-під опущених вій, помічаючи, як його очі уважно ковзали її обличчям.

— Астель, — вона перша назвала своє ім'я.

— Мене можеш кликати - Сефт, — його посмішка все ж приваблювала її.

— Сефт, ти говориш так, наче добре розумієш, що мені зараз потрібно, — тихо промовила вона, трохи нахиляючись ближче.

Її голос звучав рівно, але в ньому вже відчувався легкий натяк на інтерес. Вона гралася з краєм свого келиха, повільно проводячи пальцем по його обідку.

Сефт посміхнувся і трохи схилив голову на бік, його пальці легко торкнулися її руки, наче це був випадковий жест. Але його дотик видавав більше, ніж просто невинну розмову.

— Можливо, я маю звичку помічати, що людина хоче, навіть якщо вона сама цього не усвідомлює, — його голос став на півтон нижчим, майже шепіт, Астель вже вчувала глибшу ноту, і вона б збрехала, якби сказала що їй це не подобається. Надто вродливим був незнайомець, а його натреноване тіло було приємним бонусом. — Мені здається, ти шукаєш не лише втечі від своїх думок, а й чогось... справжнього. Чогось, що дасть тобі відчути себе живою.

Сефт нахилився ще ближче, і Астель відчула тепло його тіла, що наближалося до неї. Його дихання торкнулося її шкіри, і вона здригнулася від цього майже непомітного контакту. Їй здалося, що час у трактирі зупинився, і всі ці люди, гучний сміх і пісні раптом зникли у безмежності цього моменту.

— Ти вмієш гарно говорити, — відповіла Астель, в її бузкового кольору очах затанцювали вогники. — Але я не з тих, хто легко піддається на чарівні слова... Чи, може, ти сподіваєшся, що я виняток?