Тринадцята Година Дуату

Глава 4. Зворотний бік фотографії

Луксор. 31 жовтня 2026 року.

У суботу Фаріда прокинулася від того, що хтось наполегливо шкріб дверцята шафи.

Вона спробувала не звертати уваги. Субота була єдиним ранком, коли можна було спати без будильника, і кіт, на її думку, цілком міг почекати. Кіт дотримувався інших поглядів на розподіл людського часу, тому подряпав дверцята ще раз, із помітно більшим старанням.

— Там нічого твого немає, — сказала Фаріда, не розплющуючи очей.

Шкрябання припинилося.

Вона вже почала засинати, коли з підлоги долинув глухий стукіт.

У шафі стояла коробка з ґудзиками. Фаріда знала це, бо вчора сама поставила її на найнижчу полицю, подалі від кота. Тепер коробка валялася на підлозі. Як тварина примудрилася відчинити дверцята, залишалося загадкою, хоча меншою, ніж те, навіщо вона взагалі тримала в домі стільки ґудзиків.

Кіт сидів посеред розсипаного добра, задоволено мружачись.

— Ти в мене ще попрацюєш, — пообіцяла Фаріда.

Кіт позіхнув.

За годину вона вже стояла на кухні, пила каву й розглядала список справ, складений напередодні. Треба було забрати відремонтовані сандалі, купити корм, відвідати тітку й віднести до пральні покривало, яке кіт остаточно перетворив на власність із сумнівною історією.

Список був цілком здійсненний. Доти, доки на телефон не надійшло повідомлення від Набіля.

«Доброго ранку. Ти питала про конверт із коробки 44. Я знайшов запис. Можеш подзвонити?»

Фаріда подивилася на годинник.

Дев'ята двадцять.

Набіль мав вихідний, як і вона. Якщо чоловік добровільно згадував про архів у суботу, причини могли бути дві: або справді знайшов щось цікаве, або дружина змусила його прибирати вдома й він шукав приводу втекти.

Фаріда набрала номер.

— Ти працюєш?

— Ні, — відповів Набіль. — Я вдома.

На задньому плані жіночий голос наказав йому кудись поставити відро.

Фаріда всміхнулася.

— Зрозуміло. Що з конвертом?

— Він не в нашій кімнаті. Там у журналі є старе посилання на фотографічний архів. І номер такий, якого тепер не використовують.

— Який номер?

Набіль продиктував.

Фаріда записала його на звороті рахунку за електрику.

— Дякую. У понеділок подивимося.

— У понеділок?

— Так.

— А ти Лейлі сказала?

— Ще ні.

Він помовчав.

— Дивно.

— Що саме?

— Зазвичай ви вже сиділи б там удвох.

На задньому плані знову почулися слова про відро, тепер значно виразніші.

Набіль попрощався поспіхом.

Фаріда допила каву й узялася збирати ґудзики.

Знайдений номер не виходив із голови. Власне, у ньому не було нічого надзвичайного. Старі архіви десятиліттями переживали переїзди, нову інвентаризацію, зміну власників колекцій та способів їхнього опису. Один і той самий предмет міг мати кілька позначень, а фотографії нерідко зберігалися окремо від документів, для яких їх зробили.

Однак учора вона розглядала уламок № 44 під косим світлом. На його поверхні залишилися сліди обробки, які не давали їй спокою.

Камінь мав п'ять пошкоджених ділянок. Лейла припускала, що хтось намагався стерти окремі записи. Фаріда теж бачила ознаки навмисного втручання, але з іншим висновком поспішати не хотіла.

Вона працювала з пошкодженими предметами достатньо довго, щоб знати: людей, які залишають сліди на давніх речах, набагато більше, ніж нам хотілося б. Стародавній писар, пізніший власник, археолог, працівник сховища, невдалий реставратор. Іноді пошкодження виникало внаслідок дій людини, яка щиро намагалася допомогти.

Найгірші сліди нерідко залишала саме добра воля.

Фаріда склала ґудзики в коробку, засунула її на верхню полицю й зачинила шафу так, щоб кіт бачив.

— Тепер спробуй.

Кіт обійшов її ноги й пішов на кухню.

Вона взяла телефон.

Лейла відповіла після третього виклику.

— Якщо ти скажеш, що в нас знову загубився уламок, я звільнюся.

— Ні, цього разу все гірше. Набіль знайшов старий номер конверта.

Після короткого мовчання Лейла запитала:

— Який?

Фаріда продиктувала.

— Це може бути номер фотосерії, яку я вчора знайшла, — сказала Лейла. — Я тобі розповідала?

— Ти вчора повідомила, що на старій фотографії є якісь сліди, і зникла. Я вирішила, що ти нарешті пішла додому.

— Пішла.

— І?

— Працювала вдома.

Фаріда вже збиралася сказати щось про людську здатність відпочивати, але сама стояла посеред кухні й обговорювала стару каменюку в суботу.

— У понеділок перевіримо номер, — сказала вона.

— Можемо сьогодні звірити електронні описи.

— Лейло.

— Я не прошу тебе їхати до сховища. Просто маю дві фотографії, які треба порівняти.

— Надішли.

— Ти ж сказала, що в суботу не працюємо.

— Я сказала, що не поїду до сховища.

— Це різні речі?

— Дуже.

Лейла засміялася, але фотографії надіслала.

***

Перший знімок Фаріда відкрила, стоячи в черзі до майстра, який ремонтував взуття.

Черга рухалася повільно. Перед нею чоловік у білій сорочці сперечався про ціну нової підошви, наче від цього залежали міжнародні відносини. Майстер, що сидів на низькому стільці за робочим столом, відповідав із незворушністю людини, яка виграла сотні подібних суперечок.

Фаріда збільшила фотографію.

Предмет № 44 лежав на темному тлі, поряд із двома іншими уламками. Старий знімок мав нерівне освітлення, але загальні контури були добре помітні.

На другій фотографії — сучасній — предмет був розташований окремо. Позначка масштабу дозволяла порівнювати розміри, хоча точність старого зображення ще належало перевірити.

Фаріда переглянула обидва кадри.

Потім знову перший.

Чоловік попереду нарешті погодився на ціну.

Майстер узявся до наступного замовлення.

Фаріда відійшла вбік, пропустила жінку з дитячими сандалями й опустилася на пластиковий стілець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше