РОЗДІЛ 14

Рія

Сон не йшов. Не дивлячись на загальну втому та обіцянку Вільярдові відпочити, майже годину я провела, просто вирячівшись у стелю, й перевертаючись з одного боку на інший.

Нехай Вільярд не дав мені побачити усієї картини того, що сталося у кабінеті міністра, дещо я все ж таки бачила. Кров. Багато крові.

Я усе думала про те невидиме чудовисько й попередження Богині.

Що станеться, коли воно більше не слухатиметься того, хто його прикликав, й вирветься на свободу? Скількох воно вб’є, перш ніж хтось зможе його зупинити? Чи можна його зупинити взагалі? Як вбити того, кого не бачиш?

Ці думки не давали мені спокою. І врешті, коли лежання у ліжку стало скидатися на тортури, я не витримала, й підвелася.

Існувало лише одне місце, де я могла знайти відповіді бодай на частину цих питань, і я збиралася піти туди просто зараз.

Тільки для початку я мала перевдягнутися.

Я здогадувалася, що Вільярд не зрадіє, коли дізнається, що я збираюся попрацювати в бібліотеці замість відпочинку, тож не стала кликати служницю, припустивши, що інші випадкові свідки навряд побіжать докладувати йому про це.

Знайшовши в гардеробній найпростішу сукню, яку точно зможу надягнути самотужки, я вбралася у неї. Я не хотіла возитися з зачіскою, тож просто перекинула волосся через плече.

А тоді взула м’які туфлі — схожі на ті, що зіпсувала через вартових, що заарештували мене, й потягли у дощ, не дозволивши навіть одягнутися, проте інакші, м’якші, розкішніші.

Зараз, блукаючи у стінах палацу, як їх майбутня господиня, було дивно згадувати те відчуття страху й безпорадності. Тепер жоден вартовий не міг дозволити собі ті погляди, якими ті двоє обдарували мене, перш ніж втрутився Вільярд. Ніхто не наважився б доторкнутися до мене проти моєї волі.

Крім, може, вбивці.

Я не дуже добре пам’ятала дорогу до бібліотеки. Декілька разів я точно звернула не туди, й довелося повертатися. Та врешті я все ж досягла своєї цілі.

Королівська бібліотека зустріла мене затишною тишею. Крім мене, там не було жодної живої душі. Лише тисячі й тисячі книг у шкіряних палітурках: старі, нові, й зовсім старовинні, що збереглися лише завдяки магії та дбайливому ставленню.

Я була впевнена: десь серед них є книга з інформацією про чудовисько, що розірвало міністра. Можливо навіть про те, як його прикликати і контролювати. І, якщо ми дізнаємося більше, зможемо протистояти вбивці.

Питання тільки в тому,  як її знайти.

Важко зітхнувши, я пішла поміж стелажів, проводячи кінчиками пальців по палітурках, й читаючи назви, виведені магічним та звичайним чорнилом.

— Де ж вона… — прошепотіла я, примружившись.

А тоді раптом сталося щось дивне. Одна з полиць ніби гримнула.

Здригнувшись, я вирішила, що в бібліотеці є хтось ще. Хтось, кого я не помітила. Й, напружившись, повільно закрокувала у той бік.

— Агов? — гукнула я розгублено, — Тут є хтось?

Та відповіді не було. Тільки новий гуркіт, ніби котрась із шаф взяла і підстрибнула. Це, звісно, було неможливо. З чого б такій важкій шафі, повній книг, раптом підстрибувати? Адже немає ані землетрусу, ані інших стихійних лих, ані навіть бійки, що могла б спричинити щось подібне.

Стало трохи лячно. На мить я навіть подумала про те, що краше просто зараз повернути назад, вибігти звідси й не обертатися. Покликати когось на допомогу.

І все ж, попри це, попри здоровий глузд, я залишилася. Я продовжувала повільно крастися на звуки, що долинали до мене з іншого кінця бібліотеки, цього величезного книжкового лабіринту.

Наближаючись, я прислухалася, чи не почується щось інше: шурхіт сторінок, кроки або ж чиєсь бурмотіння. Можливо це ніякий не ворог, а просто хтось, хто прийшов шукати книгу, як і я, і просто недочуває, от і не зміг мені відповісти. Бо, якби хтось дійсно причаївся з метою вбити, поводився б тихіше, а не так, щоб його пів палацу почуло.

Принаймні так я себе заспокоювала.

Дійшовши до джерела шуму, я завмерла, здивовано відкривши рота, бо дійсно виявилася єдиною відвідувачкою бібліотеки, а одна з книжкових шаф відірвалася від підлоги, й стрибала, мов шалена, мов… жива.

Не встигла я як слід перетравити цю новину, як на стіні зарухалася рама з картиною, й на мить мені здалося, ніби стіна мені помахала.

Підійшовши ближче до стрибучої шафи, я придивилася до написів на шкіряних палітурках, та разом з нею підстрибували і книги, тож читати було важко.

На щастя, мені й не довелося. Бо, стрибнувши знову, шафа таки досягла того, чого прагнула: одна з книжок злетіла з її полиць, й впала мені просто у руки. Розгорнута на сторінці з написом: “Тіні”.

На пожовклому старовинному папері чорнилом були намальовані страхітливі тіні з довгими пазуристими лапами.

Нижче, тремтячими рядками, явно виведеними чиєюсь рукою, тягнулася інформація про ці створіння:

“Тіні — невидимі чудовиська з потойбіччя, що не бояться ані леза, ані вогню. Відкидаючи на стіни страхітливі тіні, вони дряпають їх та підлогу, викликаючи у своїх жертв смертельний страх, після чого роздирають їх на шмаття.