Вільярд

— Тобто як це ти не можеш її знайти?! — спитав я в Кікі.

Ми з нею ховалися в тіні саду, обійшовши той уздовж десь тричі в пошуках Рії. Та дівчина немов крізь землю провалилася.

У відповідь вона ледь не звела очі під лоба, та все ж якимось дивом втрималася. Її блискучі крильця рухалися з шаленою швидкістю, утримуючи її у повітрі.

— Це як коли можу, але навпаки, — уїдливо відказала вона з нотками роздратування, — Я не відчуваю її ані тут, ані в столиці загалом. І, враховуючи те, що ти досі не знайшов її, попри наявність міток Богині, ти також.

— Але ж вона мусить десь бути! — прогарчав я, ледь тримаючи себе у руках.

Я був на межі. Серце калатало, мов скажене, тіло немов палало вогнем, а звір всередині мене борсався та дряпав пазурями уявні стіни.

Вона зникла. Рія зникла.

Я мусив її знайти. Мусив запевнитися у тому, що вона не постраждає.

Притулившись до товстого стовбура дерева, я міцно заплющив очі і зробив глибокий вдих.

Це я винен, що вона втекла. Я надто тиснув на неї. Загрався.

Звісно, для мене то була зовсім не гра, та вона ж про це зовсім не знає. Певно вважає, що я гівнюк, що насолоджується, граючись з її почуттями.

— Заспокойся. Впевнена, їй просто знадобилася перерва. Вона повернеться. І, коли це станеться, вам слід нарешті поговорити. Чим довше ти це відкладатимеш, тим більше зростатиме непорозуміння між вами двома.

— Ти не можеш цього знати, — заперечив я, — До того ж, хіба не ти сьогодні казала, що це не на часі?

— Це скажений ти не на часі, — мовила Кікі, — І ваша драконяча впертість. А нормальна розмова завжди на часі, Вільярде. З такими речами взагалі краще не затягувати. Від цього самі лише неприємності. От, наприклад, як зараз.

Я похмуро промовчав, кинувши погляд на зорі.

Більше залишатися у саду я не міг. Треба було повернутися до гостей до закінчення свята. Досить вже і того, що я майже на годину скинув свої обов’язки на найкращого друга та сестру.

— Йди, — кивнула Кікі, ніби почувши мої думки, — Я шукатиму далі і відразу сповіщу тебе, щойно знайду її. Сновигаючи тут, серед дерев, ти однаково нічого не зробиш.

Я мусив із нею погодитися. В мене не було вибору. Та щось всередині мене бунтувало проти цього. Не хотіло, щоб я йшов, й покладав пошуки Рії на Кікі, ніби мені байдуже, де вона. Байдуже, що вона зникла.

Та я мусив.

Така вже доля усіх королів. Хай як сильно ти когось кохаєш, хай які в тебе до когось почуття, якщо ти — король, ти однаково мусиш обирати королівство. Завжди обирати королівство. Бо від тебе залежить доля занадто багатьох, щоб махнути на це рукою.

— Гаразд. Зрозумів. Покладаюся на тебе, Кікі.

В ту мить, повертаючись до залу без Рії, я як ніколи сильно ненавидів корону на своїй голові. Вона здавалася мені кайданками.

Якби не це, я б вже облетіл пів королівства, шукаючи її.

Де ж вона…

Тільки б з нею усе було добре.

Нехай краще вона ховається з образи на мене, ніж потрапить у халепу.

Посміхаючись гостям й відповідаючи на привітання, я впіймав на собі зацікавлений, а тоді похмурий погляд сестри. Дерія помітила відсутність Рії, та, звісно, докумекала, що це моя провина. Її очі так і казали: “Ну і що ти накоїв, бовдуре?”

Хвилини тягнулися, мов вічність, а одноманітні розмови з гостями скидалися на тортури.

Я посміхався, приймаючи привітання з заручинами, а перед очима поставали жахливі картини, де Рія зв'язана, в якомусь підвалі, й в її очах відбиваються пазурі, що полишали подряпини на стінах там, де зник пан Гілдерой та леді Ріея.

Ні. Цього не буде. Не з нею.

Палац добре захищений. Принаймні достатньо добре, аби відреагувати на ворожу магію.

Однак Кікі сказала, що не відчуває Рію на території палацу...

Крига!

Ну чому вона втекла? Чому не дала мені відповісти? Пояснити? А якщо вона просто зараз наражає себе на небезпеку? А якщо викрадачі пана Гілдероя вже її впіймали?

Міркуючи про це, я навіть не помітив, як нігті на моїх пальцях перетворилися на пазурі.

— Тримай себе в руках, — спокійно мовив Ранмар, — Буде не надто гарний дипломатичний хід, якщо наші гості з Південного королівства вирішать, ніби ти плануєш на них напасти. Через це ми можемо опинитися в ніяковому становищі.

Я недобре всміхнувся.

— Як цікаво ти звеш політичний скандал.

— Я серйозно, — холодно мовив він, — Опануй себе, поки не сталося лиха. Де твоя наречена?

— Питання на тисячу золотих монет, хіба ні?

— Тільки не кажи, що вона вже втекла від тебе.

— Стулися, — похмуро відмахнувся я, — Вона просто вирішила подихати свіжим повітрям. Незабаром повернеться.