РОЗДІЛ 9

Вільярд

Я мав залишити її.

Дивно, що я не розглядав такої ймовірності раніше, проте, враховуючи те, з якою кількістю гостей ми вже привіталися, й те, що Рія досі не виявила зрадників, це могло означати, що ті уникають зустрічі зі мною.

Що ж, можливо тепер, коли Рія залишилася в компанії моєї сестри, змії виповзуть погрітися на сонечку.

Сам я, звісно, теж не витрачав часу дарма. Ранмар та Кікі також долучилися до пошуку заколотників. Я справедливо вирішив, що менталіст та невидима шпигунка стануть у нагоді анітрохи не менше за Рію. До того ж, Дері мала рацію. Їй справді потрібно перепочити.

Я ж такої розкоші не мав.

Від самого початку балу усмішка не покидала мого обличчя. Я добре вмів бути приязним, коли мені треба було скласти таке враження. А за роки інтриг навіть навчився вдавати, що досить лековажний, щоб бути напідпитку. Чи що не помічаю чиїсь неприязні погляди.

Звісно, я помічав усе.

Головне у полюванні — не швидкість та гострота меча, а залишатися непомітним для здобичі. Вона не має знати, що хижак збирається її впіймати, тож має вважати його незацікавленим, сплячим, або ж ще краще — мертвим. Словом, на кого б я не полював, вони мають вважати, що їм нічого не загрожує. Що я — лише гульвіса. Непорозуміння у короні.

Нехай зневажають та недооцінюють мене. Їхня дурість надасть мені перевагу. І тоді я їх розтрощу.

Звісно, Рії не надто сподобалося таке моє рішення. На її обличчі було добре помітно спантеличення і навіть легка паніка. Та я не міг попередити її, не викликавши ні в кого підозр. До того ж, я був впевнений у тому, що сестра попіклується про неї під час моєї недовгої відсутності.

Рія

Я здивовано витріщилася на принцесу.

Невже вона теж знає про те, що ми тут робимо? Знає про пошук зрадників?

Те, як вона прокоментувала рішення Вільярда, змушує мене думати, що так і є, проте я однаково не наважуюся спитати. Надто вже багато навколо гостей. Випадкові свідки нам не потрібні.

До того ж, якщо я помиляюся, і Вільярд не посвятив свою сестру у свої справи, навряд він буде щасливим від того, що це зроблю я.

Тож мені залишається лише кивнути, й крийняти келих, котрий Дерія перехопила з таці одного зі служників, й передала мені.

— Ось, — мовила вона з хуліганською усмішкою, — Тобі варто випити. Так такі нудні бали сприймаються набагато легше.

Я з сумнівом поглянула на вміст келиха.

Насправді я ніколи раніше не пила. Було, що замовники приносили різні вина та настоянки вчителю на знак подяки, проте він ніколи нічого не пив. Вчитель називав їх отрутою для розуму. І казав, що немає нічого гіршого за мага, що, замість підсилювати та годувати його, вирішує його згубити.

Однак, принюхавшись, я зрозуміла, що у келисі зовсім не алкоголь. А якийсь дивний янтарний напій з бульбашками.

— Спробуй, — підбадьорила мене Дерія, і, важко зітхнувши, я наважилася.

Напій виявився солодким, трохи кислуватим, і, що вразило мене найбільше… Колючим?

Бульбашки, які весело танцювали в келисі ще мить тому, виявилися підступними, й тепер кололи мій язик та рот.

Певно, спантеличення на моєму обличчі стало ще яскравішим, бо принцеса весело розсміялася.

— Бачила б ти свої очі! — з посмішкою мовила вона.

— Що це таке? Ніколи раніше не зустрічала такого напою… — мені було трохи ніяково визнавати це. Можливо це щось, що п’ють усі аристократи? Я маю знати, що це, якщо я наречена Його Величності?

— Це подарунок від послів Південного королівства. Кажуть, цей напій з’явився там нещодавно. Називається Напій Сонця. Але, гадаю, це лише через колір. Ніхто не знає хто автор рецепту, ім’я тримають в таємниці, однак напій швидко став популярним, тож його привезли і сюди. Гадаю, скоро він з’явиться у місцевих крамницях. Якщо, звісно, викуплять рецепт, або ж зможуть домовитися про постачання.

— Це неймовірно… — вражено прошепотіла я, а тоді зробила ще один ковток, відчуваючи приємне поколювання на язиці.

Проте тишею та напоєм я насолоджувалася недовго.

Варто було розслабитися бодай на мить, як мене хтось штовхнув, ще й так, що я ледве не проїхалася носом по підлозі.

Мене порятувало лише те, що Дерія вчасно відреагувала й впіймала мене, якимось дивом втримавши нас обох у вертикальному положенні.

Вилаявшись так, щоб це могла почути тільки я, вона примружилася й повернулася туди, де мав бути той, через кого я ледь не вбилася. Я зробила те саме. Й, вельми очікувано, зіштовхнулася зі зверхнім неприязним поглядом якоїсь жінки. Судячи з розкішної сукні та прикрас — аристократки. Втім, необов’язково.

Я — цьому живий доказ.

Незнайомка була вища за мене приблизно на голову, руда та, як на мене, дещо вульгарна. На її блідій шкірі було забагато рум’ян, а її спроби підкреслити пишні груди закінчилися тим, що вони ледь трималися у глибокому вирізі яскраво-червоної сукні.