РОЗДІЛ 8

Я стояла перед дзеркалом, втупившись у власне відображення, й ледь впізнаючи себе.

Так, завдяки Вільярду, я вже носила гарні та ошатні сукні, але таку — жодного разу. Вона була неймовірна. Чарівна. Ніби зіткана з магії та ночі.

Ліф був обшитий чорним блискучим камінням. Інше, світліше, розсипалося по темно-синьому подолу довжиною до самої підлоги, мов зірки. Рукави були невагомі й напівпрозорі, підлітаючи від найменшого руху або подиху вітру.

Доповнювали образ витончені темно-сині туфлі, намисто з тим самим камінням, що було на сукні, й… Діадема.

Остання прикрашала вишукану зачіску, створену помічницями модистки на моїй голові за якихось декілька хвилин.

У дзеркалі була справжня принцеса. Красуня. Леді.

Словом — хтось інший. Не я.

Тож, крім захвату я відчувала ще й щось неприємне. Пустотливе. Ніби чергове нагадування про те, що мені тут не місце.

— І що за вираз, пані? — запурхала по кімнаті Кікі, — Хіба вам не сподобалася сукня? Його Величність особисто ухвалив дизайн.

— Справа не в тому… — я зітхнула, відвертаючись від дзеркала, й подивилася на свою маленьку наставницю, — Просто це зовсім не я.

Обличчя феї набуло спантеличеного виразу. Вона уважно оглянула мене своїми виразними оченятами, й заперечила:

— Як це не ви? Я ж вас впізнала.

Я закусила губу.

І от як пояснити свої сумніви? Хіба бодай якась дівчина не була б рада, якби її одягнули, як принцесу, й запросили бути партнеркою самого короля?

Я розуміла, що це безглуздо. Я ж бо однаково не могла б піти на бал у робочій сукні, перемазана мастилом. Усім доводиться чепуритися для таких заходів, а обранницям королівських осіб — тим паче.

— Просто… Це зовсім на мене не схоже. Ці прикраси, й ця діадема…

Особливо діадема.

— А як інакше? Ви ж наречена Його Величності!

— Ти можеш не надягати її, якщо не хочеш.

Голос Вільярда застав мене зненацька, і змусив підстрибнути на місці з переляку.

Обернувшись, я побачила його. Він стояв біля дверей, що розділяли наші спальні, притулившись до стіни плечем, й склавши міцні руки на грудях.

Сьогодні на ньому був чорний, мов ніч, сюртук, поверх вишуканого костюма-трійки, розшитого сріблом. Його одяг чудово пасував до підібраної мені сукні. А ще до неймовірних хитрих очей Його Величності.

Мабуть, воно і не дивно. Це ж саме він його обрав.

Так, Вільярд був з красунчиків, і, певно, міг вкрасти серця у половини королівства, навіть не маючи на голові корони. І, міркуючи про це, я шкодувала, що це не так.

Не будь він королем, усе було б набагато простіше. Втім, не думаю, що я наважилася б його підпустити. І, якщо вже зовсім чесно, я не збиралася підпускати до себе будь кого.

Надто багато таємниць. Надто багато ризиків. І ця сила… Це не те, чого я бажала б власним дітям. Байдуже, визнані вони батьком чи ні.

— Ваша Величносте! — Кікі миттю вклонилася, зробивши у повітрі ідеальний реверанс, — Але ж це королівська регалія! А як же тради…

— Я однаково невеликий прибічник традицій, — перервав її Вільярд, — І сам не надягав би корону, якби міг. До того ж, Рії сьогодні і без того досить дискомфорту та хвилювань.

Впіймавши його підбадьорливу усмішку, я відвела погляд, гадки не маючи що на це відповісти.

Він теж вважає, що діадема на моїй голові виглядає недоречно? Чи дійсно переймається моїм комфортом?

Цього я не знала, та в одному була впевнена — мого низького походження більш ніж достатньо, щоб визвати неповагу не лише до мене, а й до Вільярда. Певно, після тієї вистави, що ми запланували, про нас обох шепотітимуться та говоритимуть усілякі огидні речі принаймні кілька днів. Добре, якщо це не надто сильно вдарить по його репутації.

Не слід провокувати знать зайвими рухами.

— Це не проблема, — ледь чутно мовила я, — Вона не важка.

Діадема і справді була на диво легкою для такої масивної прикраси. Я припускала, що королівська корона значно важча. В усіх сенсах.

— До того ж, я не можу змусити свого нареченого страждати на самоті.

Остання фраза змусила нас обох посміхнутися. А тоді Вільярд вклонився мені, й запропонував мені руку у чорних рукавичках.

— Що ж, в такому разі, чи складеш ти своєму нареченому компанію на святі?

В синіх очах Його Величності танцювали веселі вогники.

Я вклала свої пальці в його велику розкриту долоню, й нерішуче посміхнулася.

— Безперечно, Ваша Величносте.