РОЗДІЛ 7

Рія

Відколи мені виповнилося шість, я часто бачу один і той самий сон.

Він незмінний, скільки я його пам’ятаю. Усе до дрібниць.

Запах грози у повітрі, грім, що ехом відлунює від стін нашого будинку. Завивання вітру за вікном. Пил та дерев’яні скалки на моїх долонях, і тонкий промінь світла, що падав згори через невелику діру у підлозі, під котрою мати звеліла мені заховатися.

Я була мала і сонна, а ще надто розгублена, щоб сперечатися. Я не розуміла що коїться, та, як і зараз, пам’ятала страх в її очах.

Це було вперше, коли я побачила мати такою. І це налякало мене сильніше за зловісний стукіт у двері, від котрих здригнувся увесь дім.

Чомусь тоді мені подумалося, що в наш дім прийшла страшна біда. Та навіть тоді я ще не знала, що це зруйнує наш маленький затишний світ. Я була впевнена, що мати з усім впорається. Що вона захистить мене, як робила це завжди.

Вона здавалася непереможною, мов казкова героїня. Я вважала, що у цьому світі не існує нічого, з чим вона не мала змоги впоратися.

А тоді з’явився він. Чоловік, що завжди був привітний зі мною та моєю матір’ю. Той, що кожного дня купував квіти та приносив мені смаколики.

Зараз я вже не могла пригадати ані його імені, ані обличчя, ані навіть кольору очей. Тому в кожному сні воно було приховане у тінях. Та я пам’ятала ким він був.

Він був нашим сусідом. Розповідав, що має сина мого віку, і завжди посміхався.

Тоді я думала, що він хороша людина. Вважала його нашим другом. Тим, кому можна довіряти.

Не варто було.

— Я знаю, що ти там, Офеліє! — прогарчав він з загрозою, і я здригнулася, затуляючи долонями рота.

Я ніколи раніше не чула його таким злим. Таким загрозливим. Це лякало і збивало з пантелику.

“Чому дядечко сердиться? — розгублено думала я, — Хіба ми з мамою зробили щось погане?”

Я була впевнена, що ні, адже мама була хорошою. І я була хорошою.

Поганцем був лише він, та я цього не знала. Я гадала, що це якесь непорозуміння. Прикра випадковість.

Може він не дорахувався квіткових бутонів? Чи квіти зів’яли через несвіжу воду? Чи, може, в його дружини алергія на вогнецвіт? Тоді настоянка з водяної сувєрії має зняти набряки…

Та, звісно, його не цікавили ані квіти, ані ліки від алергії.

Він прийшов через мене. Через мою помилку. Через мою дурість.

Це я підвела нас обох. Я наразила нашу сім’ю на небезпеку. Я прикликала біду у наш дім.

Його стукіт змішувався зі співом грому. За вікном спалахнула блискітка, на мить осяявши мій темний та сирий прихісток.

— Якщо не відчиниш, буде гірше! Не змушуй мене застосовувати силу.

Та мати не відчинила. Вона не виказала свого страху.

— Забирайся до Темної Матері, — прогарчала вона, — Інакше, присягаюся, ти пошкодуєш про те, що насмілився прийти та погрожувати мені в моєму власному домі.

Та, звісно, він її не послухався. Його не злякали її погрози.

В наступну мить, з черговим спалахом блискавки, тріснула деревина. Двері, що їх ми з мамою власноруч розфарбовували квітами, розламалися навпіл під натиском ворожої вітряної магії. А тоді крижаний вихор вдарив маму в груди, відкинувши її до протилежної стіни.

Мій тихий, переляканий зойк потонув у її стогоні та тріскотінні квіткових горщиків, що попадали на підлогу, тож він мене не помітив.

Він увійшов до нашого будинку, ніби у свій власний. Його рішучі, впевнені кроки змушували дерев’яну підлогу скрипіти та рипіти під його вагою.

Опинившись посеред кімнати, він зупинився, й скинув руку, на якій вже сяяло наступне бойове заклинання, готове зірватися з пальців і кинутись на мою мати в будь-яку мить. Та вона однаково не дозволила йому залякати себе.

Випроставшись, моя мати гордо підвела підборіддя, й з ненавистю поглянула на нападника.

— Ти не отримаєш те, за чим прийшов. Краще забирайся геть.

Його хрипкий зловісний сміх змішався з виттям вітру.

— Це ми ще побачимо. Як гадаєш, якщо я зараз піду й розповім усьому місту, що ви з твоєю маленькою донечкою володієте стародавньою магією, скільки мені заплатять за цю інформацію?

Кінчик його вказівного пальця задумливо постукав по підборіддю.

— Гадаю чимало. І тоді на тебе і маленьку Хісторію розпочнеться полювання. Сумніваюся що цього разу вам вдасться втекти досить далеко, щоб вас більше не шукали. І тоді… Ну, ти розумна жінка, сама маєш розуміти, що чекатиме на вас обох. Ймовірно, твоя донька не витримає створення більше трьох артефактів. Ти, можливо, протримаєшся довше. Може навіть встигнеш її поховати… Або ж ти можеш зробити мені послугу, й продовжувати грати просту квіткарку без дару. То що ти обереш, Офеліє? Ти ж не хочеш, щоб твоя маленька мила донька загинула, перш ніж вперше закохається у хлопця? Це було б такою втратою…

В його голосі не було жалю. Тільки знущання та зухвалість.