РОЗДІЛ 5

Рія

Мені не подобалося те, що відбувалося. Не подобалося, що, замість отримати бодай якісь відповіді, ми лише помножили питання, котрі в нас були. Не подобалося будувати нескінченні теорії про те, що сталося насправді, одна гірша за іншу. Але найбільше мені не подобалося те, що Його Величність щось приховував. Щось важливе, що, можливо, якби я знала, вплинуло б на хід справи.

Знаю, не мені засуджувати когось за таємниці. Врешті стільки, скільки їх було в мене, годі й уявити. Однак на кону було життя вчителя. Й, можливо, його колишньої коханки.

Міркуючи про все, що нам вдалося дізнатися, я усе більше схилялася до того, що їх нікто не викрадав. Певно, вони втекли. Але від кого? Хто залишив ті жахливі подряпини? Що він шукав? Чого він хоче?

Якби ж я тільки могла прокрастися до нашої майстерні! Тоді, скористувавшись даром, я могла б дізнатися більше…

Проте як це зробити, коли, я впевнена, і за мною, і за майстернею пильно стежать?

Я ще ніколи так не шкодувала про те, що не володіла даром переміщення. Тоді б мені ніхто не завадив гайнути туди й повернутися назад, перш ніж мою появу зафіксує охоронний контур, й з’являться вартові.

Еге ж, якби ж то…

В мене не було не лише цього дару, а й навіть крихітного портального каменя, тож про це годі було і мріяти.

Звісно, якби я розповіла про це Його Величності, він притягнув би мене до майстерні вчителя, перш ніж я встигла б сказати “будь ласка”. Надто вже корисним було моє вміння. Та я не могла. Я дала матері слово. Ба більше, я поклялася, що мовчатиму. А клятва, тим паче клятва, дана комусь, хто давно відійшов до Богів, — надто серйозна річ, щоб нею нехтувати. Особливо якщо цей хтось помер в тебе просто на очах.

Мені довелося зробити п’ять глибоких вдихів, щоб прогнати з очей ту страшну картину. Було б кепсько втратити контроль просто на очах у Його Величності і усієї корчми. Досить вже і того, що я досі не придумала що робити із тим, що я спатиму із ним в суміжних покоях. Як пояснятиму крики посеред ночі? Адже він їх чутиме. Навряд між покоями Його Величності та його нареченою накладено бар’єр, що поглинає сторонні звуки.

Я, звісно, можу сказати, що мені просто наснилося жахіття. Звісно, вони усім інколи сняться. Та мої частіші та страшніші, ніж в більшості жителів королівства. Тож він повірить раз чи два, а тоді почне задаватися питанням що зі мною не так. А тоді почне шукати відповіді у моєму минулому, і не знайде. Бо та його частина, в якій криються відповіді, прихована надто глибоко, навіть для Його Величності.

— Я б віддав свою корону за Ваші думки, Ріє, — промуркотів раптом він, не зводячи з мене пильного, хижого погляду. Й, хоч на його губах сяяла усмішка, в його словах вчувалася загроза.

— Гадаю, вам слід виявляти більше пошани до королівських регалій, Ваша Величносте, — якомога спокійніше відповіла я. Не хотіла показувати, що йому вдалося мене збентежити.

Насправді я не могла як слід розслабитися ще з тієї миті, як він привів мене до цієї корчми. 

— Не думаю, що мої думки варті бодай одного каменю з королівської корони, — додала я, сподіваючись, що це трохи ослабить його цікавість. Та не схоже, що мені вдалося його переконати.

— Ви себе недооцінюєте.

— Або ж це ви переоцінюєте мене.

Посмішка Його Величності стала ширшою, настільки, що я помітила ямочку на його щоці. З якоїсь дивної причини йому подобалося, коли з ним сперечалися. Припускаю, це через те, що це ставалося доволі рідко.

Хоча, мушу визнати, я і сама отримувала якесь дивне задоволення від наших суперечок.

Мені подобалося усвідомлювати, що я — одна з небагатьох, хто може збити пиху з королівської довбешки. Хоча, звісно, я розуміла, що існує певна межа, котру не слід перетинати. Наприклад зізнаватися у цьому вголос. Я ж бо не самогубця, і не збиралася випробовувати його терпіння.

— Я так не думаю, — врешті вимовив він, — Ви доволі цікава особа.

Я гмикнула, роблячи черговий ковток коктейлю. Останній, якщо вже зовсім відверто.

— Що ж, приємно бути цікавою особою.

Хоча я віддавала перевагу тому, щоб залишатися непомітною. В цьому був сенс, враховуючи те, що я була змушена приховувати все, починаючи з власного минулого, й закінчуючи своїм даром.

Вже сам по собі дар артефактора, вищий середнього — це неприємності. Здатність створювати артефакти певного рівня приваблює замовників. Та не всі їхні бажання вписуються у межі закону та моралі. Те, що сталося зі вчителем, якщо справа дійсно в його дарі, а не чомусь іншому, яскравий тому приклад.

Нам погрожують, рідше — викрадають. Користуються нашими слабкостями. Прив’язаністю до рідних, друзів…

Все це буває й зі звичайними майстрами, та не йде ні в яке порівняння із тим, що роблять з такими, як я.