РОЗДІЛ 3

Рія

Я завмерла, ніби на мить закрижаніла зсередини від його слів.

Він був близько, неприпустимо близько. Настільки, що я знову відчувала його запах — той самий, що відчула, вперше загорнувшись в його плащ. Але те, що він щойно сказав, не дозволило мені це усвідомити.

Я перевела нажаханий погляд з темного візерунку на моїй руці на чоловіка, що його залишив, намагаючись зрозуміти чи це правда, чи черговий дурнуватий жарт, аби мене піддражнити. І не змогла. Його було неможливо прочитати.

Гарне нагадування про те, з ким я маю справу.

Я не стала влаштовувати істерику з приводу того, що мене не попередили про можливу загрозу. По-перше, я — не ворог корони, отже мені насправді нічого не загрожувало. А по-друге, навіть якби була, мене тим паче ніхто не мусив би про це попереджати. Тож я лише придала обличчю байдужого виразу, й промовила:

— Як завбачливо, Ваша Величносте, — знову проігнорувавши його пропозицію кликати його на ім'я.

Тепер я принципово не збиралася цього робити.

Хай це мабуть й виглядало по-дитячому.

Тим паче що це його чомусь зовсім не дратувало.

Взагалі, мушу визнати, Його Величність виявився не зовсім таким, яким я його уявляла. Я гадала він буде страшнішим. Не в плані зовнішності, а в спілкуванні.

В моєму уявленні король — це той, кому ніхто і ніколи не заперечує, та він ніби насолоджувався, коли хтось кидав йому виклик, й граючись відповідав на кожен з них.

— То який в нас план? Вдамо, ніби ви закохалися в мене без пам'яті, побачивши у брудних туфлях, мокрій сукні та з антимагічними браслетами на зап'ястках, й вирішили оженитися?

— Якими браслетами? — чоловік насмішкувато вигнув брови. Я здивовано кліпнула, не розуміючи, чи він жартує, а тоді закатала рукави нової сукні, що принесла служниця, й розтулила рота.

А все тому, що вони... Зникли. Ніби їх ніколи і не було.

— Але ж вони були просто тут! Я їх не знімала!

— Звісно, що ні, — спокійо віідповів він, спираючись спиною на стіл, й склавши руки на грудях, — Бо це неможливо. Артефакти такого типу спеціально зачакловані так, аби носій не міг їх зняти.

— Тоді як? — не розуміла я. Й, перш ніж Його Величність відповів, здогадалася: — Це також пов'язано з міткою?

— Я не міг залишити мою наречену в магічних кайданках, ніби якусь злочинницю. Це б викликало певні питання.

Ага, чи дійсно Його Величність при здоровому глузді, наприклад.

Звісно, вголос я нічого такого не сказала. Я ж бо свій ніде не загубила.

Та, попри це, чоловік всміхнувся ширше та похитав головою, ніби прочитав мої думки.

— У вас усе на лиці написано, — м'яко пояснив він. Я ж увімкнула дурепу та закліпала:

— Хіба? Здається, коли вмивалася, нічого не було...

На щастя, Його Величність проігнорував і ці небезпечні слова. Натомість він повернувся у власне крісло, й склав руки в замок біля чорнильниці.

— Щодо нашого плану. Ви залишаєтеся в гостьових покоях. Поки що.  На наступних вихідних відбудеться бал на честь свята нового місяця, де ми офіційно оголосимо про наші заручини. Тоді ж ви переїдете до відповідних покоїв.

— Суміжних з вашими?

Я знала відповідь на це питання, адже навіть сироти в нашому королівстві знайомі з такими традиціями. Та не могла не спитати.

— Так. Суміжні з моїми.

Я прикусила губу. Розуміла, що сперечатися марно та нерозумно. Втім, перспектива того, що якийсь чоловік, нехай навіть Його Величність, матиме доступ до моєї спальні, бентежила.

Звісно, я могла б скористатися одним з моїх особливих замків, та не впевнена, що зможу змайструвати бодай один крихітний без доступу до моєї майстерні, матеріалів та інструментів. Та й, навіть якби змогла, пронести один з магічних артефактів, виготовлених без патенту та ліцензії, в королівський палац — нечуване нахабство.

Ні, не для того я стільки витримала та переховувалася багато років, щоб впійматися через якусь дурницю.

Краще просто пошукаю чим підперти двері. Або ж прямо попрошу у Його Величності віддати мені ключа. Йому ж бо він однаково не знадобиться. Якщо він, звісно, збирається дотриматися свого слова.

Але це обговоримо потім. Є більш нагальні питання.

— Гадаєте зможете підготувати мене до такої важливої події за кілька днів?

Ні, я, звісно, не в печері жила. В якій руці виделку тримати знаю. Та усі ці танці-реверанси... Незручні сукні, незручне взуття, усмішки приклеєні до облич, якщо вірити книгам... Звучить доволі  неприємно.

Його Величність обдарував мене уважним задумливим поглядом. А тоді знову посміхнувся.

— Щось вигадаємо, — пообіцяв він. А в мене раптом з'явилася стійка впевненість, що мені це "щось" взагалі не сподобається…