Глава сімнадцята: «До України!»

- Дорогі побратими та посестри! Мій позивний – «Річі». Я командир загону УПА. В цивільному житті був приватним підприємцем, але моє цивільне життя закінчилось на початку 2023 року, коли приєднався до Сил Оборони України. З того часу я пройшов важкий шлях від піхотинця до комбрига, і подальше життя присвятив військовій справі, закінчив військовий інститут та має звання майора. Але звання – то лише так, для себе. Головне – це люди, які поруч зі мною, і ви – ті зо зуміли дати ворогові відсіч, пройти справжнє пекло та вийти з оточення. Ситуація що зараз склалась, м’яко кажучи, не дуже добра, але нам годі скаржитись. Ми самі обрали цей шлях і вже нікуди з цього шляху не зійдемо!.. Воля або смерть!.. Якщо говорити про ситуацію, то вона дійсно погана, критична, катастрофічна! Сталось те до чого завжди готувались росіяни і те чого так вперто не хотіли помічати європейці. Та годі вже говорити, якщо й значна частина українського суспільства жила ілюзіями про мир з московією. Коли чеченці боролись за незалежність, всім було байдуже на загибель їхньої незалежної держави та тисячі смертей. Коли гинули грузини, Європа мовчала. Коли Україну почала роздирати орда – Європа всралась, але мовчала. Максимум – слова підтримки. Ворог весь час отримував мовчазне заохочення своїх дій та, не відчуваючи покарання, лише поширював свою агресію. Саме так було з усіма найвідомішими агресорами та завойовниками. Жертву завжди віддавали на розтерзання, а самі тихенько ховались за спиною цієї жертви. Україна вже не вперше відбивається від агресивних зазіхань не тільки московії, а й інших «добрих сусідів». Нажаль, ми завжди жили в оточенні імперців, але самі ніколи ні на кого не нападали. Дійсно, назвіть хоч одну війну, яку розпочала Україна! Ми завжди перебували під тиском московитів, ляхів (пробачте, друзі поляки), австрійців, німців, монголо-татар, турків, литовців. Століттями покоління українців лише мріяли про те щоб просто жити вільно на своїй землі, але нас постійно тримали у ярмі. Цей світ несправедливий, але нам його змінювати.  Наразі, якщо коротко, то дійсно все дуже погано, але є можливість її виправити. Латвія, Литва та Естонія швидко опинились у блокаді та капітулювали – там вже пройшли «референдуми». Думаю, вам не варто пояснювати далі… Калінінградська область за лічені години воз’єдналась із «великою землею». Значна частина Польщі вже окупована. Нажаль, поляки в цій ситуації пригадали своє імперське минуле та стали на сторону росіян.

Монолог командира перервала Єва. Дівчина вскочила з місця та, махаючи руками немов відганяє мух, в пориві емоцій ледве вичавила з себе слова, переваривши все те що полякам перекладав Андрій.

- To niemożliwe!

- Я таж хотів би в це не вірити, але це так. На стороні росіян зараз воює декілька тисяч поляків, а за деякими даними їх вже понад 10 000 осіб. І це логічно – накачані пропагандою поляки бажають «помститись» українцям. Наразі польські добровольці та росіяни накопичують сили та планують організувати наступ у напрямку Львова, Луцька та Тернополя. Що в результаті буде – невідомо, але якщо їм вдасться такий задум, то буде різня! І значна частина польського суспільства, що зараз перебуває під окупацією, підтримують такі дії. В результаті нападу росіян для них ворогом став українець, який майже два десятиліття кров’ю захищав західних сусідів та не дозволив московитам просуватись.

- Jestem Ewa, Polka! Obok mnie mój ukochany Andrij. Jest Ukraińcem. Nigdy nie było między nami żadnych sporów i kochamy się! A to, co się dzieje, to jakiś horror! Nie wierzę! Nie wierzę! (Я - Єва, громадянка Польщі! Поруч зі мною мій коханий - Андрій. Він - українець. Між нами ніколи не було жодних суперечок, і ми кохаємо один одного! А те що відбувається - якийсь жах! Я не вірю! Не вірю!).

- Я теж би не хотів у це все вірити, але така нині реальність. І війна для народів як лакмусовий папірець – показує їхню сутність. Зараз відбувається війна ХХІ століття із застосуванням сучасних технологій. Сили не рівні, і нам доведеться боротись, переважно, методами війни минулого століття… Що я маю на увазі? А те що в умовах дефіциту озброєння, безпілотників та можливого оточення, а до того, нажаль, все іде, нам всім доведеться воювати так як воювали наші прадіди з комуняками та нацистами. Отже, ближче до справи. Зараз ми перебуваємо в 5 кілометрах від українського кордону, який знаходиться під контролем росіян. Їх там на КПП близько десятка – легка здобич! Але усюди літають ті чортові дрони, тому буде дуже складно прориватись далі. А робити це варто! Там, в лісах і горах рідної України вже розбудовано цілий комплекс оборонних споруд, криївок, є певні запаси зброї, снарядів, дронів та інших засобів ураження. Україна тримається і не збирається здаватись. Будемо битись до кінця… Але наразі наша задача – пройти через кордон і далі вже доєднатись до наших. Задача не з простих! Ми провели нараду та прийняли план як це все буде реалізовано. Спочатку потрібно вичекати момент коли над «квадратом» буде якомога менше ворожих дронів. Просуваємось «зеленкою» максимально швидко до кордону. «Ангел», «Корсар» та «Батя» підуть іншою дорогою та зроблять пожежу, але так щоб вона розгорілась не менше ніж за пів години, таким чином буде час щоб втекти. Їм доведеться пробиватись іншою дорогою, а ми всі будемо іти північніше на три кілометри. Пожежа відволіче увагу ворога, і ми, сподіваюсь, зуміємо пройти кордон.

- Може краще атакувати їхнє КПП?

- Нам треба максимально зберегти людей. КПП укріплене, там достатньо засобів для ведення бою. Там літають цілі зграї дронів, і до того ж якщо і відіб’ємо КПП, то будемо далі просуватись по дорозі або у «зеленці» поруч з нею, і можемо стати легкою здобиччю для дронів або натрапимо на підмогу, що однозначно прийде до КПП. Про те що ми тут знаходимось ворог і не здогадується – у них вже перемога. Тому варто уникнути бою та дістатись до наших, а там вже будемо діяти за обставинами. Якщо бачите ворога і є можливість залишитись непомітним – уникаємо бою. Якщо вже не вдається залишатись непомітним – стріляємо на ураження. Нам головне від кордону якомога швидше дійти до низини – це десь 4-5 кілометрів. В низині є вірогідність того що сигнал не доходитиме до дронів, що нам, звісно, на руку. Якщо є розуміння що безпілотник нас «засік» - намагаємось його збити та в жодному разі не збиваємось до купи. Вночі з цим питанням складніше, адже в умовах темряви нас бачать, а ми – сліпі. Тому операцію з проходу через кордон на нашу, нашу рідну землю, розпочнемо як тільки почне розвиднятись. Нехай нам Бог допомагає!