Глава шістнадцята: «У полоні»

Командири провели між собою нараду та прийняли рішення – евакуйовуватись до зазначеної точки збору рано вранці, пересуваючись малими групами по 3-5 осіб. Обстановка, що склалась, не залишала їм іншого вибору, окрім як виходити до зазначеного місця збору та об’єднуватись з іншими добровольцями, що зуміють вийти з напівоточення.

Проаналізувавши повідомлення, отримане через радіозв’язок, стало зрозуміло що необхідно евакуйовуватись до околиць населеного пункту Махнів Новий. Мабуть, далі доведеться проходити українсько-польський кордон, але з якою метою? Але до місця збору ще потрібно дістатись, подолавши близько 60 км через ліси, залишаючись непомітними для ворога. В цілому, задача яку можна встигнути виконати, головне – максимально уникати зіткнень з ворожими військами в умовах обмеженого запасу засобів ураження та людського ресурсу.

Пізно вночі командири зібрали своїх бійців на шикування. Він посміхнувся та звернувся до підлеглих:

- Drodzy walczący bracia i siostry! Nie mogę powiedzieć, że jest dobrze, ale już jest tak, jak jest... Wiadomości z radia nie są co najmniej śmieszne. Ale to nie znaczy, że borotyu nie powinno być prowadzone. Mamy zadanie – uniknąć walki o dotarcie do punktu zbiórki, a tam już na miejscu zapadnie decyzja o dalszym losie. Ale doskonale rozumiem, że każdy z was ma krewnych i przyjaciół. Możesz więc do nich wrócić, ale tylko z powodu niewoli Rosjan, a jeśli nie zostaniesz tam zabity. Ci, którzy nie chcą dalej walczyć – zróbcie krok naprzód. Wszystko dobrze rozumiem i nikogo nie oceniam. (Дорогі бойові брати та сестри! Не можу сказати що справи хороші, але вже як є... Новини, отримані з радіо, м'яко кажучи, не веселі. Але це не означає що боротьбу не варто вести. У нас є задача - уникаючи бою дістатись до пункту збору, і там на місці вже буде прийнято рішення щодо подальшої долі. Але, я чудово розумію що у кожного з вас є рідні, друзі. Отож, ви можете до них повернутись, але лише через полон росіян, і то якщо вас там не уб'ють. Хто не хоче далі воювати - зробіть крок вперед. Я все добре розумію та нікого не засуджую).

Тиша… Жоден із бійців не зробив кров уперед. Можливо, були й ті хто сумнівався чи варто далі боротись. Командир кивнув головою:

- Jestem z was dumny! Razem i do końca! Z Bogiem... (Я пишаюсь вами! Разом і до кінця! З Богом...).

Під покровом ночі, зібравши лише найнеобхідніше, бійці вирушили, підпаливши схованку. Полум’я поступово розросталось та освітлювало місцевість, але до того моменту наші воїни вже просунулись на 3-4 кілометри на схід. Рухались обережно, але швидко, малими групами по 3-5 осіб на відстані в кілька сотень метрів одна від одної. У кожній групі був свій командир.

Андрій був назначений командиром своєї групи, де серед двох інших чоловіків була і його кохана Єва. Головною задачею для кожної групи було швидке просування та уникнення будь-яких зіткнень з ворожими силами. І при цьому треба рухатись так щоб бути непомітними для ворожих розвідувальних безпілотників.

Просувались вперед майже без зупинок, долаючи густий ліс, болота, річки. Адреналін перебивав відчуття втоми та страху. Вже під вечір одна з груп помітила попереду стоянку військової техніки росіян та живу силу. Був варіант зненацька вступити у бій та захопити ворожу техніку та поповнити запаси, але головний командир відкинув таку пропозицію, оскільки в процесі бою до росіян може надійти підкріплення. Головне зараз – без втрат до зазначеного часу дістатись до пункту збору.

З настанням ночі просуватись було складно та небезпечно. Декілька приладів нічного бачення та тепловізорів допомагали групам рухатись, уникаючи перешкод. І все таки о другій годині ночі командири дали наказ на перепочинок, оскільки сил просуватись далі майже не залишилось. Проте все одно комусь доводилось пильнувати периметр доки інші відпочивають.

Хлопець переживав за батьків, сестру, діда. Господи Всевишній, що сталось із цим світом? Чому саме зараз? Як там рідна Україна, Харків? Невже це кінець? Життя ж лише тільки розпочалось…

Думки ще довго тероризували Андрія, і як тільки очі почали самі закриватись, треба було збиратись та вирушати далі. Якщо вірити друкованим картам та компасу, до орієнтовного місця збору залишилось пройти близько 15-18 кілометрів.

Хотілось спати, очі злипались, ноги гуділи від втоми, але ніхто не здавався. Йшли вперед так само малими групами крізь густі хащі, провалювались у болото, промокали до нитки в річці, але не зупинялись, окрім випадків коли помічали в небі активність ворожих безпілотників. У такому випадку той хто першим бачив загрозу, одразу ж давав вказівку всім заховатись.

Після обіду, якщо вірити відміткам на картах та компасу, нарешті дістались до місця збору, але поблизу не було жодної живої душі. Орієнтовно через 2 км має бути населений пункт, але невідомо хто зараз його контролює.

Місце збору знаходилось у такій ділянці лісу, що там дуже важко пройти. Командир наказав бійцям зупинитись та провести розвідку в радіусі 500 метрів. Хтось із бійців вже не мав сил щоб підвестись, падав на землю та важко дихав немов біатлоніст після марафону.

- Dziwne. Wydaje się, że jest na miejscu, ale nikogo tu nie ma. Obawiam się, że to może być zasadzka. Coś tu ewidentnie jest nie tak. Musimy sprawdzić teren w promieniu pół kilometra, nie dalej. Tak, podzielmy się na trzyosobowe grupy. Idziemy powoli, patrząc pod nogi. Zwróćcie szczególną uwagę na rozstępy – może ich tu być sporo. Sprawdźcie sytuację i zgłoście! (Дивно. Наче на місці, але тут нікого немає. Боюсь щоб це не була засідка. Щось тут явно не так. Треба перевірити місцевість довкола на пів кілометра, не більше. Так, ділимось на групи по троє. Ідемо не поспішаючи, дивимось під ноги. Особлива увага на розтяжки - їх тут може бути багато. Перевірити обстановку та доповісти!) – командир нервував, але намагався тримати голову «холодною».