Розділ 2

Церква Покрови Пресвятої Богородиці була найвищою будовою в Січі. Як би підкреслюючи, що для козаків немає нічого важливішого і дорожчого за християнську віру. Все найцінніше після вдалого походу приносили воїни в дар храму, і без молебню в похід не виступали. Тож у багатьох питаннях священики мали прав у мирний час навіть більше за Кошового. Тим паче, що старшина на Січі обирається, а попів призначав Синод. Звичайно, аби кого сюди не надсилали. Патріархи церкви теж розуміли, що для такої пастви, як запорожці і проповідники особливі потрібні. З козаків ті ще вівці... Як би зопалу самого пастиря не загризли, якщо вирішать, що він супроти віри чинить. Усяке бувало. Хоча, зазвичай, навпаки — церква була єдиним місцем, де в лиху годину, можна було заховатися і перечекати, поки вгомониться розлючена юрба. З чого не раз користалися ті отамани, котрим довелося впасти у немилість перед січовиками або старшина, що вчинила щось не за звичаєм і була спіймана за руку. 

Козаки зайшли до церкви, перехрестилися, потім пройшли до аналою і зупинилися перед ним. Але на коліна не встали, знали: так священик вийде до прохачів швидше. Побачить, що по справі зайшли, а не просто помолитися. Отець Никифор і справді з'явився буквально через хвилину.

— Слухаю вас, чада мої. Чи не висповідатися хочете?

— Хочемо, але іншим разом, отче, — поцілував протягнутий йому хрест Непийвода. — До служби не дочекаємося, а сповідь без причастя, що хата без даху. Начебто і будував, а користі жодної.

— Поспішайте?

— Дуже.

— На добру справу, сподіваюся?

— Щоб мені муслемом стати!.. — широко перехрестився Непийвода. — Таке благе, що тебе з собою в похід покликати хочемо.

Православні священики, особливо запорізькі, нерідко супроводжували козацькі загони. Так що слова Івана отця Никифора не здивували.

— Далеко зібралися? А з якого приводу?

— Отримали звістку, що татарський чамбул рубіж перейшов і на землях наших криваву шкоду вчиняє. Хочемо допомогти людям.

— На переправі чекати будете? — виказав обізнаність у військовій справі піп. — Добре діло. А я вам навіщо? Якщо чисельність людоловів знаєте, то впораєтеся. Чи не вперше. А благословення церкви і Господа нашого завжди з вами.

— Ні, святий отче, не в цей раз, — хитнув головою Непийвода. Глянув на Тараса, котрий чинно мовчав, як і належить молодшому, коли старші балакають. — А допомога твоя нам проти чорта потрібна. І то не жарт. Достеменно відомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагає.

Тепер на Куницю глянув і отець Никифор. Потім перехрестився.

— Гм… Чомусь мене це не дивує... Маєш щось сказати, сину?

— Так, отче. Маю, — кивнув Тарас. — Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповіді. Татари ось-ось нападуть на Михайлівку. Або й вже напали...

— Стривайте… — пильно поглянув на обох отець Никифор. — Щось я ніяк не второпаю. Ви так поспішаєте, немов татарва за милю від Січі? Що одна чи навіть кілька годин вирішують, якщо перед нами не один день дороги? Візьмемо завідних коней, на ночівлю не спинятимемося, от і  надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.

— Ми іншим способом дістанемося туди, отче, — пробурмотів Тарас, відводячи погляд.

— Це ж як? На байдаках?

— Ні… Не в храмі про таке говорити, але у молодого Куниці вміння характерника проявилося… — пояснив замість молодого відьмака Непийвода. — От він нас чародійським способом і перенесе.

— Он воно як… — отець Никифор вкотре уважно подивився на хлопця. — Що ж… Церква не схвалює подібного, але для війська такі воїни велику користь принести можуть. Одне зле — мене вам з собою не вдасться взяти.

— Чому? — Тарас навіть образився трохи за виказану попом недовіру. — За десяток чи більше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кіньми переправляти доводилося.

Замість відповіді отець Никифор взяв за руки обох козаків.

— Добре. Давай. Перенеси нас на берег Річища. Ну, або куди сам захочеш...

Тарас закрив очі, зосередився і... нічого не змінилося. Вони залишилися в церкві. Куниця зосередився і спробував ще раз, але марно.

— Не мучся, сину мій, — відпустив руку відьмака отець Никифор. — Твоє уміння з язичництва походить і на мене — слугу Божого, не діє. Адже за канонами церкви — все це бісовщина.  Інквізиція і за менші гріхи до страти «без кровопролиття» засуджує.

— А у нас?

— У нас… Своє волею і провидінням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в інші християнські держави. А тому все, що зміцнити православне воїнство може, церквою не те щоб забороняється... Швидше, як би не помічається. Патріархи в цьому дбайливому господареві подібні, котрий на полі, засіяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би їх, як бур'ян, а розумний — збере всі зерна. А відокремити жито від гречки після обмолоту діло нехитре.

— Нехай буде гречка, лиш би не суперечка… — гмикнув Куниця.

— Не сподобалося? — посміхнувся отець Никифор. — Ось тобі інше порівняння. Священнослужителі — суть пастирі, а прихожани — паства. А тепер скажи сам, хто пастирям допомагає отару від звірів хижих охороняти?