Розділ 2

 Місце і справді виявилося незвичне. Не дійшовши до груші ще добрий десяток кроків, Куниця відчув, як все тіло наповнюється хвацьким, молодецьким завзяттям. Ніби ківш хмільного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде під силу... А потім настало розуміння, що в такому разі йому і робити нічого не треба. Усе само собою влаштується. Відьмак сів на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура і блаженно заплющив очі, насолоджуючись незвичайним відчуттям тиші і спокою.

Добре тут було, надійно. І не тому, що раптом зникли бажання, і все зробилося байдужим, нецікавим, а саме через міцніючу з кожною хвилиною впевненістю: що немає в цьому світі небезпеки, з якою Куниця не зміг би впоратися... Якби не тривога за товаришів, він із задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, під деревом і задав такого хропака, що з гілок не тільки листя, а й нестиглі груші посипалися б.

— Цікаво, що там, у Степана з Василем діється? — пробурмотів, закриваючи очі. — Чи впораються самі? От би поглянути на них, хоч здалеку... А вже потім, з чистим сумлінням, і подрімати можна.

Тарас позіхнув, уткнувся підборіддям в груди, моргнув і раптом зрозумів, що бачить не власний живіт і коліна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоїть поруч і трохи збоку, за плечима.

Оторопіло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очі, але нічого не змінилося. Він продовжував бачити себе зі спини.

— Ну, нічого собі! — вигукнув у захваті. — Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе з боку... Як у казках називаються істоти, що мають на потилиці третє око? Шкода, забув...

Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима і поцікавився, знову-таки у самого себе:

— І на якого біса воно мені знадобилося? Я ж не красна дівиця, щоб на всі боки крутитися, коли нову сукню примірятиму?

І немов зрозумівши невдоволення господаря, «третє око» стало неспішно підніматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чіткості, а просто зменшувалася в розмірах.

Ось він разом підскочив на кілька сажнів, і вже на густу крону груші поглядає. А у наступну мить і всі Висілки у нього, як на долоні. Хоч в жменю збирай. Стодоли та хати маленькі, не більше тесаного будівельного каменю, а люди, що копошаться навколо них — як мурахи. Але, при бажанні, Куниця міг до найдрібніших подробиць розглянути кожну тріщину в стіні, або — перерахувати зморшки на заклопотаному і радісно збудженому обличчі старости.

Бобрик повинен був щось відчути, бо невдоволено сіпнув куточком рота і покосився в бік дрімаючого під грушкою козака. Тільки пальцем не пригрозив, як бешкетникові.

А Куниця вже швидким вітром летів у степ. Туди, де його товариші повинні були стати приманкою для ординців...

* * *

Першим наближення ворога відчув Примара. А так як на ньому тепер сидів не Куниця, а всього лиш побратим відьмака, він виріши, що цілком достатньо роздути ніздрі і голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в ту сторону, звідки доносився запах ординців. Покійного отамана і справді все менше і менше цікавили мирські проблеми, але бусурман колишній запорожець і лиш пізніше харциз-розбійник, все ще ненавидів, як і за життя. Але обійшлося і без його попередження, Степан Небаба якось дивно підскочив і провів долонею по обличчю.

Його раптом наче хтось легкою пір'їнкою по чолі мазнув. Немов гарячим вітерцем обдуло. Звичайна людина і уваги не звернув би на подібне, але той, хто хоч трохи навчався чародійським штукам, не міг не впізнати магічну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу. Досвідчений ворог не хотів ризикувати і розпочинати бій, не знаючи з чарівником якого рівня звела його доля. І судячи з того, що спроба ворога, розгледіти вміння Небаби, незабаром повторилася, але вже значно безцеремонніше — ординський шаман зробив висновок, що недовчений чарівник, яким і справді був Степан, — йому не суперник. Таку нахабність можна було розцінювати і як попередження, що опиратися марно.

— Вони вже зовсім поруч, Василю, — тихо промовив Небаба. — Я відчуваю їх шамана. Сильна, зараза... Якщо доведеться з нею у двобою зійтися зіткнуться — боюся, що навіть удвох не здужаємо.

— Чому ти кажеш «сильна», а не «сильний»?

— Тому, що зараза! — намагаючись за жартом приховати тривогу, буркнув Степан. Потім наморщивши чоло і додав не надто впевнено... — Баба... здається... Щось таке привиджується.

— Коли молодому козакові усюди баба ввижається, то це не найгірше, що може з ним статися... — засміявся опричник. — То що: по конях? Шкода стільки хорошого вина бусурманам залишати — не оцінять. Але, час рухатися. Як би в кільце не взяли...

Степан, мовчки, скочив у сідло і повернув Примару на північний захід, в напрямку села упирів.

— Давай, друже... Не підведи, — попросив тихо. — На тебе вся надія...

Кінь здивовано повернув до нього морду і запитально фиркнув.

— Слухай мене уважно, отамане! Скачи так, щоб вороги ні на крок не відставали і думали, що ось-ось наздоженуть, але і підстрелити нас не змогли. Щоб бусурманам весь час здавалося, ніби ще мить і зможуть метнути аркан, а дотягнутися — ніяк не вдавалося. Дуже нам треба мисливський азарт в ординських воїнах розбудити. Та такий, щоб вони, кляті, про все на світі, окрім нас з Василем забули. Щоб втратили будь-яку обережність! І, коли побачать перед собою сільські дахи, вже ні про що інше, крім легкої здобичі, навіть думати не могли.