Розділ 1

«Було колись в Україні — ревіли гармати.

Було колись — запорожці вміли панувати»  

Т. Шевченко

Схоже, жартівлива погроза застосувати тілесне покарання, додала впевненості, бо переміститися в Виселки вдалося Тарасові з першої спроби.

Куниця закрив очі, зосередився і ... опинився посеред кімнати, де ночував зі Степаном минулої ночі. Он, на столі навіть той самий глек стоїть, з якого йому покійна Аглая Луківна квасу наливала. Дивно тільки, що за часом вже мав минути полудень, а у світлиці — як і раніше, панувала напівтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зі своїх лежанок, так все і залишилося неторканим.

Абсолютно не зрозуміло навіщо, — вернувся ж як приятель, з добром, — намагаючись не заскрипіти дверима, Куниця вийшов на ганок.

Село упирів жило звичним неквапливим ладом.

Через три хати, оголений до пояса, ставний м'язистий чолов’яга розмірено колов дрова, з неймовірною легкістю орудуючи важкою сокирою. А двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, років десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубані дрова і складали їх у велику полінницю, вздовж стодоли. Допомагали батькові... Але і в цьому тутешні діти відрізнялися від звичайної сільської дітвори, завжди готової навіть з найважчого завдання влаштувати забаву і розвагу. Ці — працювали мовчки і зосереджено. Хлопчик підставляв руки і чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потім неспішно переходив до стодоли і застигав нерухомо, чекаючи поки дівчинка акуратно вкладала полінця. І робили вони це, хоч і не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свіжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескінченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють інші. Куниця настільки захопився незвичним, і напрочуд гармонійним видовищем, що не помітив, як до нього підійшов староста Висілків.

— О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звісткою поспішав, чи не дуже? — пробасив Петро Бобрик, ​​з’являючись поруч зовсім нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставі кремезного чоловіка не було навіть натяку на агресію. Хоча шапку все-таки не зняв.

— Тобі судити, староста... — вимовив статечно, ввічливо кланяючись. — Я розповім, як є, а ти сам вирішуй.

— Говори.

Староста відповів настільки ж чемним поклоном, а після так важко опустився на закопану біля ганку лавку, що товстезна дошка аж застогнала під його вагою.

— Сідай, — кивнув на вільний краєчок. — Подейкують, в ногах правди немає...

— Дякую... — не став чинитися Тарас і, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмішкою. — Ось тільки сумніваюся, що вона в тому місці, котрим на лаву сідають...

— Хто зна, хто зна... — не підтримав жарту похмурий упир. — Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, єдиною справжньою цінністю, що дав вам Творцем, то — цілком ймовірно, що саме туди ви свою правду і засунули... Але, чи не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожнє, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаєш, тебе не ждуть?

— Хочу чамбул ординців до вас запровадити... — немов з моста в воду бухнув Куниця, відчуваючи, як погляд старости пронизує його буквально наскрізь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподібне і благопристойне. Розуміючи, що гола правда буде саме тим, чого очікує досвідчений упир.

Петро ще раз уважно подивився козакові в очі, пожував губами і повільно вимовив:

— Щедра пропозиція, відьмак... І несподівана. Мабуть, ціну таку ж заломиш? Кажи одразу, що від нас треба?

Куниця знизав плечима.

— Ні, так не годиться... — не прийняв мовчання староста. — Адже неспроста добрий християнин нечисті допомагати взявся. Вибач, але я довго живу і в людську доброту, а тим паче — безкорисливість, давно не вірю...

— Резонно, — неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий наліт нещирості і пилюку турбот... — Тільки ось що я тобі скажу, Петре... — продовжив трохи згодом. — Різні ми. Це ти вірно підмітив. Людина і упир... Але ж ось, сидимо собі поряд, розмовляємо мирно. Чи не задаєшся питанням: чому так? Ні? А я відповім. Тому, що ми тут всі однією землею вирощені і вигодувані. Однією росою вмиті і напоєні. А бусурмани, які через моря з мечем до нас приперлися — геть інші. Чужі нам і плоттю, і духом. Адже вони не тільки за невільниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю — і у дітей наших, і у внуків відняти. Ось і вся розмова... — не зовсім виразно закінчив козак. Але сільський отаман зрозумів парубка, бо кивнув і запитав уже зовсім інше:

— Багато їх?

— Точно сказати не можу, — не став лукавити Тарас. — Але, думаю, не менше сотні. І один шаман з ними буде, напевно...

— Хороша здобич... — задумливо промовив Бобрик. — Життів, відібраних у ординських воїнів, нашому селу років на десять вистачить. Дітлахи підростуть... Думаєш, легко дивитися, як вони дорослішають, але як і раніше залишаються в дитячому тілі? А як допомогти? З бездушної звірини багато життєвих сил не візьмеш. А ти сам, битися з ними залишишся, чи знову сірими стежками підеш?

— Допоможемо вам, Петре. Можеш не сумніватися... Це ми з побратимами твердо вирішили.