Розділ 45

— Ну, а тепер, коли ми все вирішили, швидко розповідай... — незаперечним тоном і густим басом Небаби промовила витончена копія Аревік. — Бо я, здається, ніколи і не дізнаюся: що сказала тобі Аглая Луківна?

— А, ось ти про що, — мимоволі посміхнувся Куниця. — Загалом, я не дуже певний, що вірно зрозумів її. Але, якщо дослівно, то бабуся сказала, буцімто у мене з'явився дар здійснювати свої мрії...

— Це як?

— А біс його знає… Але, якщо я дуже чогось захочу, то воно неодмінно збудеться, — не надто впевнено пояснив відьмак. — Якось так…

— Ніколи про таке чути не доводилося, — зачудовано покрутила головою «дівчина». — Що ж це... виходить, усе на світі узгоджується з твоїми бажаннями? І вся ця метушня, яка зараз з нами відбувається — теж твориться по твоїй милості? Вибач, але це більше скидається на маячню, а не на віщий сон... Мабуть, смаженого м'яса переїв?

— Не юродствуй. І не гарячкуй. Усе не так просто, як здається... — вгамував побратима Тарас.

Хоч це і неважливо, але під час розмови Куниця наполегливо відвертався від співрозмовниці, інакше вид прекрасної дівчини, збивав з думки. Чомусь у вигляді пса або коня — Степан сприймався самим собою, а перетворившись на дівчину — ну, не поєднувала ніжна зовнішність з грубуватим вмістом. Швидше за все, через те що і під шкірою зухвалого сармата, і бойового коня — учень чаклуна все одно сприймався чоловіком, а зараз — дивлячись на всі ці блискітки, бантики, та завиті локони, серйозної розмови не виходило...

— Бабуся сказала, що мої побажання збудуться тільки в тому випадку, якщо вони не шкодять іншим людям...

— Угу, вже легше... Що ж, перевірити простіше простого...

— А як? — зацікавився Тарас. — Пропонуєш на тобі випробувати?

— Боронь Боже! — в  виставив поперед себе тендітні рожеві долоньки Небаба. — Послухай, ми всі хочемо пити, та й коней напоїти б не завадило...

— І що?

— Ось це і спробуй побажати. А я подивлюся — що вийде...

Куниця чесно закрив очі і у всіх подробицях став уявляти собі, як вони зараз піднімаються на пагорб, а біля підніжжя протилежного схилу стоїть криниця. Та не проста криниця, — низький зруб в три вінця, — а справжня, з «журавлем»! Цю прикмету, Тарас навмисне придумав, щоб напевно дізнатися: за його бажанням колодязь виник, чи стояв собі і раніше, а вони на нього випадково наткнулися...

— Божа сила і всі святі угодники! — вигукнув Степан. — «Журавель»! Посеред степу! Ну, нічого собі! Невже і справді твої бажання збуваються? Це неможливо!

Куниця відкрив очі і сам собі не повірив. Все було точнісінько, як він і хотів. І горбок, і застиглий біля криниці на одній нозі дерев'яний «журавель», що простягнув над зрубом довгу шию.

Нетерпляча і надмірно цікава, втім, як і всі дівчата, «Аревік» пришпорила коня і першою під'їхала до «журавля». Заглянула в криницю і... голосно розсміялася хрипким баском.

— Ха-ха-ха!.. О-хо-хо-хо!.. Ой, тримайте мене семеро, бо лусну зі сміху!.. Ну, ти вчудив!.. От, братику, насмішив!

— Що там не так? — здивувався Куниця.

— А ти сам подивися, чарівник недороблений... — не переставав реготати Небаба. — О-хо-хо-хо...

Куниця під'їхав ближче, заглянув всередину зрубу і сам не втримався від нервового сміху...

Зовні колодязь зовсім нічим не відрізнявся від безлічі своїх родичів, але всередині — замість звичного водяного дзеркала, весь об’єм займали відерні сулійки та глеки, оплетені виноградною лозою. Точнісінько як ті, в яких корчмар Іцхак зберігав дороге солодке грецьке вино.

— Ти про що думав, коли колодязь уявляв? — єхидно поцікавилася «Аревік».

— Взагалі-то я більше на «журавлі» зосереджувався... — опустив очі козак. — А це... Коли я подумав про спрагу, то несподівано згадав, що у нас повні баклаги води, а от вина ми не захопили ні крапельки...

— Ага, хто про що — а вошивий про лазню... Коней теж вином напувати збираєшся? Хоча, про що це я?! — красуня «Аревік» несподівано тріснула себе по чолі характерним для Степана жестом. — Тарасе! Побратиме дорогий! Та твоєму дару ціни немає! За це й справді варто випити!

«Дівчина» нахилилася над колодязем і легко, однією рукою вихопила звідти піввідерну сулійку. Так само невимушено, немов тримала перед собою літровий глечик, іншою рукою витягла щільну пробку і гарненько ковтнула просто з горла.

Все це настільки не пасувало до її тендітності, що з Куниці вмить спала облуда, і за обличчям красуні, він нарешті розгледів свого побратима. Здоровила і жартівника.

— Годиться... — витер губи Степан і простягнув сулійку Тарасові. — На, ковтни. Вмієш вибирати... Шкода, доведеться залишити... З собою не забрати. Твій тесть повісився б від такого марнотратства.

— І справді, непогане... — погодився Куниця зробивши добрий ковток. — Дивно, адже я ні про яке конкретному вино не думав. Звідки ж вибір?

— З пам'яті. Невже смак нічого не нагадує?

— Гм... Ні... — розвів руками козак.

Побратим сприйняв його жест, як повернення сулії, і моторно підхопив посудину. Не забувши одразу ж припасти до горла.