Розділ 44

Але, як не силкувалися обидва, скільки не рахували подумки баранів — сон вперто не йшов. Прововтузившись на сінниках, що несподівано стали твердими, мов грудки, і нещадно обливаючись потом під перинами, які раптово зробилися нестерпно задушливими, — ледве дочекалися світанку. І як тільки за вікном зажевріла перша зоря, з полегшенням покинули не надто привітні Виселки. Навіть не попрощавшись. Проводжати їх теж ніхто не вийшов.

— Ось так, ось, брате... — цю лаконічну і глибокодумну фразу Степан вимовив тільки після того, як за їх спинами яскраво розгорівся золотавий диск сонця, і нічні страхи втратили колишню силу.

— І не кажи... — не менше мудро і розважливо відповів Куниця.

— Ще б, пак… — погодився побратим.

— Дивні діла твої, Господи...

— Хоч стій, хоч падай ... — підсумував Степан.

Після чого обидва товариша замовкли ще на добру годину, віддаючись швидкій, трохи схожій на поспішну втечу, гонитві.

— Але, як же я їх ауру не розпізнав? — запізніло здивувався трохи згодом, як коні самі стишили ходу, недовчений чарівник. — Адже їхній вигляд, явний морок... Ну, добре, я і справді не світоч знань та розуму... Примара чому не дав знати? Чому не застеріг?

— От тобі й маєш. Забув? Отаман же чесно нас попереджав, що більше в земні справи втручатися не хоче. І якщо знадобитися поміч чи порада, щоб самі питали... — заступився за дух Терен-Кобилецького Куниця. — Ми нічого не запідозрили, не поцікавилися його думкою — от він і промовчав...

— Слушно, — неохоче погодився Степан. — Та все ж міг би і сам здогадатися. Не дарма ж його тобі на службу дали. Загинеш, тьху-тьху-тьху, не доведи Господь через таку дурницю — як відповідати стане?

— Так, може, небезпеки ніякої і не було? — почухав підборіддя Тарас. — Бабуся теж про нежить згадувала, але додала при цьому: що лиха не відчуває...

— Що? — Степан потягнув за повід, переводячи коня на крок. — Коли це вона з тобою говорила? І чому ти мені нічого не сказав?

— Не встиг... Я ж тільки до тебе підсів, як тут Петро увійшов... А потім стало не до розмов.

— А, так-так… — пригадав неприємну ніч побратим. — Ти ще мені сказав, мовляв, приснився батько, а Аглая Луківна сама приходила... Справді приходила? Вона що — теж жива?

— На жаль, ні... Вчора дев'ять днів з дня смерті виповнилося. Ось їй і дозволили рідних відвідати. Попрощатися...

— Чувати про таке доводилося, — покрутив головою Степан, — а ось побачити на власні очі... Учитель теж любив казати, що занадто багато умінь втрачено з тих пір, як під тиском християнства, люди відмовилися від древніх знань, і стали вірити тільки в те, що проповідують в новій церкві. А інший дурень в сутані, від надмірного посту, таке вигадати може, що згодом сотня мудреців не розбере, де правда, а де маячня хворобливої уяви... Вірно?

Білявий здоровань запитально глянув на товариша, але оскільки на всю його промову Тарас лише знизав плечима, Степан ще раз скрушно зітхнув і змінив тему:

— Так що ж тобі приснилося? Розповідай нарешті, поки нам знову — що-небудь, або хто-небудь не перешкодив...

Ну, як наврочив!

Степан навіть не встиг договорити, замовк на півслові і тицьнув пальцем лівіше...

— Дим? — промовив запитально.

Куниця підвівся в стременах, приклав долоню до чола, але міг цього і не робити. Тонка біляста смужка, яку випадково запримітив Степан, буквально на очах перетворювалася на великий смоляний стовп диму, окличним знаком встромлений в обрій.

— Схоже, козацька варта сигнальний вогонь запалила?..

— Невже, бусурмани?! — вигукнув Степан, хоча і сам прекрасно розумів, що чорний дим посеред степу просто так не з'являється. А якщо хтось потурбувався запалити вежу — значить, біда близько.

— Здається, від Тивільжанского броду йдуть... — прикинув напрямок Куниця. — Як думаєш: їх ще на переправі варта помітила, чи вже на цей берег встигли проскочити?

— Дурне питання, — знизав плечима Степан. — Якщо встигли запалити вогонь, значить побачили бусурман заздалегідь. Може, варто самим поглянути?

— А як же рідня? — для порядку запитав Тарас, хоча у нього аж долоні засвербіли. — Ти ж їх провідати хотів...

— Зараз? Коли запорожці тривогу підняли? Що ти, брате. І моргнути не встигнеш, як люди сховаються по лісах. Та так, що поки самі назад з гущавини не повилазять — марна справа шукати... — пояснив, чому змінив своє рішення побратим. І несподівано широко посміхнувся.

— Ти чого? — сторопів Куниця.

— А ось подумалося: адже наші знайомі, упирі з Виселок, по суті — непогані... гм, хотів сказати люди... істоти. Може, нам підгодувати їх трохи? Як вважаєш? Православний люд вони не чіпають, а на одній звірині довго не протягнеш... зголодніли, мабуть?

— Хочеш бусурман до них в гості заманити? — розуміюче посміхнувся Тарас. — А що, гарний жарт вийде.

— Правда? Непогано придумав... — ще гарячковіше заговорив Степан. — З’їдять упирі ординців — добре. А покладуть один одного — ще краще... І когось від бусурманської напасті порятуємо, і богоугодне діяння зробимо... Хоч і не своїми руками, і не навмисно, а трохи зменшимо поголів’я нечисті. Згоден?