Розділ 43

Куниця скочив з лежанки, ніби ужалений. Сну не було ні в одному оці, а тільки спрага посилилася. Кинувся до столу, залпом допив залишки квасу і  голосно гикнув.

— Чого товчешся, як Марко Проклятий по пеклу? — невдоволено буркнув зі свого лежака Степан. — Схоплюєшся ні світ, ні зоря... Людей тривожиш. Спи, невгомонний... До ранку вже небагато залишилося... Години дві, не більше. Гм... — додав по короткій мовчанці. — Дивно, а півнів я чомусь ні разу не чув. Видно, міцно спалося... Ну, та вже... Дай хоч сон додивлюся.

— Сон! — вигукнув козак. — Ото ж бо, що сон!

— Овва? Невже бабуся наснилася? — здогадався кмітливий здоровань.

— Ні, — похитав головою побратим. — Бабуся сама приходила... А наснився батько!

— Ого! — Степан підвівся і солодко потягнувся, хрустячи суглобами. — Схоже, тепер і мені більше не заснути. Ну, розповідай, що на цей раз тобі відкрилося... Про які ще сімейні таємниці зумів дізнатися?

Куниця не звертаючи уваги насмішкуватість тону, підсів до побратима на лежак і вже зібрався розповідати, але саме в цю мить двері відчинилися і всередину кімнати, абсолютно безцеремонно, немов його зовні штовхнув хтось невидимий, ввалився тутешній староста. Він же — господар будинку Петро Бобрик.

— Почув, що не спите вже, гості дорогі... — промовив буркотливо хазяїн, немов рання побудка була чимось непристойним, і рішучим кроком підійшов до столу. — От і подумав: дай, думаю, загляну...

— Загалом... так, не спимо... — в тон йому відказав Степан. — Не так, щоб зовсім прокинулися, але в дану мить — не спимо... Сам, чого не спиш? Переїв за вечерею, чи нечисте сумління гризе? А, може, зубами мучишся? Болять? Тиснуть? То ми це залюбки поправимо...

Староста якось невизначено розвів руками, немов вибачався, і бахнув квапливою скоромовкою:

— Мені велено просити вас повернути те, що було отримано без дозволу... Добром просити...

— Що, що? — перепитав Куниця. Але оскільки в його голосі було більше погрози, ніж здивування, староста Виселок швидко ступнув назад. Правда, тут же взяв себе в руки і більш впевнено повторив:

— Добром просять, панове: поверніть те, що не ваше!

— Так я тебе, сучий ти сину! — потягнув з піхов шаблю Тарас.

— Стривай, друже!.. — втрутився Степан. — І ти, шановний, прохолонь... — звернувся він до сільського отамана. — Не бери на голос, а поясни по-людськи. А то мені абсолютно не зрозуміло: що і кому ми повернути повинні? Чоловік, я бачу, ти бувалий... Маєш розуміти, що у таких як ми може бути відразу кілька кредиторів. І, щоб борг повернути, треба ж дізнатися: хто саме його вимагає, вірно? Якщо ти про позичених нами коней кажеш — одна розмова... Хоча, коні у дворі, могли б і самі взяти, не питаючись. Значить, не про них йдеться… Гм… Якщо комусь шабля мого побратима сподобалася — тут у нас зовсім інша розмова піде. Оскільки її ми точно не вкрали. Узята в бою... Але, думаю, і в цьому порозумітися можна. Мабуть зброя, чиясь сімейна реліквія, дорога пам'ять про дідів-батьків? Вгадав? Ну, так назви ціну — домовимося... Чи це тебе батько тієї руденької прислав? Тоді — вибачай... Сам розумієш: взятого у неї, назад ніяк не повернеш. І потім, клянусь порятунком власної душі, якщо ми з побратимом і згрішили де, по молодості літ, то тільки з обопільної згоди. Жодного ґвалту. І, неназвана тобою, дівиця невинність сама в обмін на солодку втіху віддала... Присягаюсь, на чім світ. Щоб мені до наступного розговіння не дожити!

— Реліквія... — дещо розгублений від такої промови, староста все ж зумів вставити слово.

— Ага! — вигукнув радісно Степан. — Значить, все ж шабля знадобилася?! Ну, слава Богу, а то я вже почав згадувати: коли і з ким востаннє в гречку скочити довелося.

— Не шабля... Ні... — хитнув головою сільський староста. — Володарю потрібна інша реліквія!

— Інша? — цілком щиро здивувався білявий здоровань, демонстративно чухаючи голену потилицю. — Але у нас нічого більше немає...

— Так, що ти з ним теревені розводиш?.. — скипів Куниця. — Зрубати голову нахабі, та й по всьому! Не за те, що огульно нас в крадіжці звинуватив, а — що закони гостинності порушив. Тим, кого сам у хату запросив — погрожувати надумав!

— У віконце спершу поглянь, шановний... — вкрадливо промовив Петро, ​​про всяк випадок, роблячи ще один маленький крок до дверей. — Перш ніж за зброю хапатися...

І була в його голосі така впевненість у власних силах, що молодий козак слухняно ступив до вікна і виглянув у двір. Краще б не дивився. Навколо будинку старости, пліч-о-пліч в кілька рядів стояли жителі Виселок. Усі — починаючи з дітей. А їх, освітлені полум'ям смолоскипів, лиця більше нагадували посмертні маски.

— Здужаєш усіх порубати, пане відьмак? — трохи глузливо поцікавився Петро.

— Що там таке? — Степан теж підійшов до вікна. — Матір Божа, Царице Небесна і всеблага заступнице! Оце вляпалися! Вони ж і не живі зовсім! Чи мені ввижається?

— Навіщо тобі зайві знання, юний чародій? — знову здивував побратимів своєю обізнаністю тутешній староста. — Ми нікого не чіпаємо, якщо нас не рухають... Живемо собі тихо, мирно... І вас би вранці цілими і здоровими за ворота випровадили. Але не послухатися волі Володаря ми не можемо. Віддай реліквію, відьмак? Зроби милість... Не змушуй нас... Життя безцінне, навіщо ж його на дурниці тринькати?