Розділ 41

Прокинувся Тарас близько опівночі від нестерпної сухості в роті. Лінуючись вставати, покрутився трохи з боку на бік, сподіваючись задрімати, але спрага не вгамовувалася.

— Випий кваску, соколику, — почув знайомий з дитинства бабусин голос, і в руки йому тикнувся пузатий, глиняний кухоль. — казала ж я тобі: Не їж на ніч багато смаженого м'яса. Ось і мучишся...

— Бабуся?! — підскочив на лежанці Куниця, ледь не перекинувши на себе квас.

— Що ж ти так дивуєшся? — докірливо зауважила Аглая Луківна, що чинно сиділа в узголів’ї. — Забув, що сьогодні дев'ятини моєї смерті. А в цей день кожній душі дозволяється додому заглянути, з рідними та близькими побачитися.

— Я не забув, ні... — почав виправдовуватися Тарас, але відразу зрозумів, як недоречно звучить будь-яка нещирість в розмові з духом. — Просто... навалилося стільки всього відразу. Ох, бабусю, як же ти мені потрібна... Стільки питань... Я як раз думав про тебе і про все це... А тут ти... Так несподівано.

Куниця звісив ноги на підлогу і простягнув руки до бабусі.

— Обійняти тебе можна? Чи ти, як привид, безтілесна?..

— Я завжди говорила, що ти розумний, але одної клепки все ж не вистачає... — пробурчала бабуся. — Як би я безплотної була, то яким дивом змогла би квас подати?

З цими словами вона знову простягнула онукові кухоль. І зовсім даремно, тому що Куниця в цей момент кинувся її обіймати. В результаті — прохолодна рідина була вилита йому на груди і трохи остудила. Привела до тями.

— Бабусенько... — якось зовсім по-дитячому схлипнув він. — Чого ж ти так несподівано?..

— Смерть, соколику, часто непроханою приходить... і несподівано. Навіть, якщо чекаєш її довгі роки. Коли захоче, тоді й загляне... Без повідомлення. Але, хіба ти про це хотів зі мною поговорити? Не вірю. У живих, окрім спогадів про померлих, клопотів повна голова.

— Щира правда. Набагато більше, ніж хотілося б, — Куниця притулився головою до плеча бабусі і заговорив тихіше, від чого голос його прибрав деякої таємничості. — Тільки, спершу все ж про хороше... Привітай мене — я одружився!

— Сподіваюся: на Ривці?

— Ну, ти й запитала, бабусю. А що — у тебе ще хтось інший був на прикметі?

— У вас, нинішніх, все так швидко змінюється, що і не встежити, — звично пробурчала Аглая Луківна. — Сьогодні — тобі Ривка мила, а завтра, глядиш — Фатіма або якась Гарнся до серця припала...

— Який піп, такий і прихід... — не залишився в боргу Тарас. — Ото ж в нашому роду так намішано, що і не розібрати: де людина, а де і нежить... І все це, як я розумію, від постійності почуттів і розміреності буття.

— Довідався-таки, шибеник... — пробурмотіла бабуся і поцікавилася сердито. — І хто ж це тебе напоумив, якщо не секрет? Домові чи лісовик?

— Усі потроху... — відмахнувся Тарас. — Та й не про те зараз мова... Я ж не осуджую... Просто, дива зі мною останнім часом різні відбуваються. Якісь уміння проявляються. Але, не по моєму бажанню, а — самі по собі. Часом, приємно дивують. А все ж, хотілося б зрозуміти: як мені з усім цим несподіваним спадком управлятися? Щоб з користю собі, і без шкоди людям?..

— А чого тут незрозумілого? — навіть здивувалася бабуся. — Я думала: ти давно в усьому розібрався. Ну, нехай, то не біда — поясню. Слухай... Дано тобі владу над своїми бажаннями. Якщо чогось дуже-дуже хочеться, і це бажання безпосередньо нікому не принесе шкоди, то воно обов'язково збудеться. Яке простіше — те відразу. Ну, а більш хитромудре — з часом. Ось і вся наука. Так що, онучку, ти лиш не перестарайся зі своїми хотінням, і все буде гаразд. Завжди пам'ятай — у житті все так переплетено, що благополуччя одних часто на бідах інших норовить коріння пустити.

— Он як... — зітхнув Тарас. — Угу... Ну, що ж, це багато пояснює... Намагатимуся пам'ятати твою пораду... На кшталт: сім разів відміряй, а потім подумай, чи воно тобі справді треба.

— Хоч і насміхаєшся, як зазвичай, — міркуєш розумно. Дуже на це сподіваюся... Хлопець ти добрий, справедливий. Зайвого не захочеш, чужий кусень з горла видирати не станеш. Втім — і не зумієш... Тому, що як тільки почнеш свій дар на зло іншим використовувати — він слабшатиме, а згодом і зовсім зникне... Ті, що обдаровували, теж розум мали і зло в світі примножувати не збиралися.

— Добре, бабусю, з цим, вважай: розібралися. Скажи про інше... Що таке вчудив мій батько? І сам, хоч і вважається загиблим, насправді не помер, і за мною — полюють всі кому не ліньки? Бо я — окрім незрозумілого сну про вручення йому небесного штандарта і пари-трійки чуток нічого не знаю і не второпаю.

— На жаль, онучку, тут і мені не все зрозуміло... — посерйознішала Аглая Луківна. — Почну, по порядку... Свята реліквія і справді є. Про вчинок архистратига Михаїла вже багатьом відомо. Що стосовно твого батька, то в тонкому світі він поки не з'являвся, це точно. Стало бути — живий Тимофій... А що ховається, так причину довго шукати не треба. Напевно запідозрив, що дізналися про все, такі сили, проти яких людина, немов комаха. От і вирішив: і святиню до пори приховати, і сам зачаївся. Ну, а нас з тобою вороги шукають, тому що не вірять: що він перед рідними і словом не обмовився.

— А мені що робити? — насупився Тарас. — Коли така воля батькова, може, і шукати його не треба?