Розділ 40

Помічена вдалині будова виявилася крайнім хлівом невеличкого села. Всього в дюжину хат, що стоять не звичним півколом перед церквою, а витягнулися уздовж єдиною вулички, з хлівами позаду, а коморами та стодолами — навпроти. Поселенці заклали свої оселі посеред невеликого гайку, що стояв окремо від лісу, що темнів на північному заході від поселення.

— Правду казав Василь, — зауважив Тарас. — Як бусурмани притихли, так люди і рушили займати вільні землі. Подалі від загребущих лап шляхти і їх ксьондзів... А ці так і зовсім здалеку приблудилися.

— З чого ти вирішив, що це нове поселення? — засумнівався Степан. — Зруби, глянь, уже потемніли... Років п'ять хатам, ніяк не менше.

— Ага, а церкву або хоч капличку яку, поставити не спромоглися? Ні — і не сперечайся, другий рік живуть, ніяк не довше ніж...

Пара мужиків, що неспішно викошували траву на узліссі, статечно вклонилися вершникам, але роботи своєї не припинили і не підійшли до приїжджих поговорити, розпитати новини, як це зазвичай заведено в селах.

— Не допитливий тут народ мешкає… — здивовано відзначив Куниця, коли і молодиця, що тупцяла до колодязя з порожніми відрами, хоч і затрималася, не стала переходити їм дорогу, але очей не підвела. Мовчки притулилася до тину, пропускаючи вершників. — Вперше бачу, щоб так байдуже зустрічали незнайомців. Адже не при битому шляху живуть... Невже зовсім не цікаво, що нового в світі діється? Може, війна, або — тьху, тьху, тьху — моровиця і голод?

— Дай Бог здоров’я, красуне! — гукнув і підморгнув симпатичній молодиці.

— Здрастуйте, люди добрі, — ввічливо поклонилася жінка, потупивши погляд і нічим не виявляючи бажання продовжити розмову.

— Мало які звичаї де панують? — знизав плечима Степан. — Люди різні бувають. Краще зауваж, як дивно їхні діти бавляться?

Куниця глянув у вказаному напрямку, і біля однієї хати вгледів кількох хлоп'ят, котрі щось захоплено будували в купі піску. При цьому вони настільки старанно наслідували дорослих, що обходилися без звичайного дитячого кричу і вереску, а робили все статечно, як справжні майстри.

— Думаєш, з такої малечі виросте метушливий народ? Маю великі сумніви...

— Про діточок нічого сказати не можу, не знаю... — вперто не здавався Тарас. — Але, що жоден селянин не стане косити траву після того, як роса зійде — в цьому можеш не сумніватися. А як вони покіс ведуть — зауважив? Наче воду веслом загрібають... І не литовкою, а повномірною косою. Ні, що хочеш кажи, але щоб так косити прив’ялу траву, потрібні виклепані до неймовірної гостроти коси. Або — тутешні чоловіки неймовірно дужі. Як ведмеді...

— Гаразд, годі бурчати... Розкудкудакався, як потривожена квочка. І то йому не так, і це — не до шмиги. Нам з ними дітей не хрестити? Пустили б переночувати під дах, та вечерею нагодували — от і спасибі... А вранці — нам далі. І нехай собі живуть, як знають... Хто ми такі, щоб інших судити, а тим більше — засуджувати?

— Згоден, — несподівано заспокоївся Куниця. — А ось, судячи з поважності, тутешній староста показався... Зараз і дізнаємось: наскільки теплою є тутешня гостинність.

Ставний і не те щоб старий, але вже неабияк поважного віку, сивий, мов лунь, але ще міцний чолов’яга, одягнений не надто багатше інших селян, що саме підійшов, привітно вклонився вершникам.

— Дорого здоров’я, панове? З якоїсь потреби до нас завітали? Чи проїздом будете?

— І ти здрастуй, шановний… — відповів Степан. — Проїздом, проїздом. Не турбуйтеся... Ось, примітили з побратимом ваш хутір і вирішили завернути на нічліг. Сподіваюся: не проженете?

— Ночуйте, — милостиво кивнув староста. — Місця багато. Он, хоч і в моїй хаті... — вказав на один з будинків, п'ятистінок з прирубом, прикрашений чудовим різьбленим ганком. — А душно в стінах — на сіннику або в пуні укладайтеся. Повечеряти теж у мене можна. Ну, а будуть ще які побажання... — чіпким поглядом окинув багатий одяг вершників і дорогу збрую коней. — Домовимося, одним словом...

— Спасибі, шановний, — спішився Куниця. — Скажи, як зветься ваша оселя? І сам ким будеш?

— Так, нема за що, поки... Хутір наш Висілками сусіди прозвали. А я — отаман тутешній. Петром Бобриком кличуть... — докладно відповів той. А потім, ще раз повів рукою в бік своєї хати. — Ну, то що, гості дорогі — ласкаво прошу, до нашого куреня...

— Дякую... А скажи, Петре, ​​як давно ви в тутешніх місцях поселилися? — запитав Тарас.

— Так другий рік скоро... — чіпко і недобре глянув на приїжджих староста. — А що?

— Вибач, коли не так запитав, — зауважив зміну настрою і раптову настороженість сільського отамана Куниця. — Цікаво просто стало: від чого це люди з насиджених місць знімаються?

— По-різному буває... — знизав плечима староста. — Кому землі не вистачає, хто від горя тікає. Іншому — панське ярмо в тягар. Третьому — віра батьківська дорожче нажитого добра... Скільки людей — стільки й причин. Всіх не перелічити.

— А... — Тарас уже було відкрив рота, щоб навпростець дізнатися про причини переселення самих «виселенців», але більш кмітливий Степан швидко поставив інше питання:

— Чи не боязко, на нових землях? Вдома всі біди і напасті хоч знаєш з якого боку чекати. А тут? Одних бусурман за очі вистачить... Адже, навіть якщо найменший чамбул* (*тат., — загін) налетить — не відбитися вам. І до найближчого замку не добігти... Відразу загинете. А хто живий залишиться — мертвим позаздрить.