Розділ 39

— З оголошенням заручин ти добре придумав, — сказав Степан, коли його кінь почав збоїти, і побратимам довелося пустити їх кроком.

Це були перші слова, якими вони перемовилися з тих пір, як виїхали з Михайлівки. Спершу кожен думав про особисте, а потім друзі пустили коней таким скаженим галопом, немов од смерті тікали. І знову стало не до розмов... Скачучи так можна лиш перегукуватися зрідка, пересилюючи посвист вітру у вухах. А це аж ніяк не сприяє задушевній бесіді.

— Спасибі отцю Василю: напоумив... — кивнув Тарас. — Я ж від щастя зовсім голову втратив, і сам б не здогадався. За то тепер, що б зі мною не сталося — Ривці не доведеться ховати очі від односельчан. А якщо народиться дитина... — тут він трохи помовчав, згадуючи приємне, і тільки потім закінчив думку... — у них буде своя оселя. Ось так, брате... Тепер нам обом є куди повертатися. Тебе — Аревік чекає, мене — Ребекка.

— І щоб не змушувати наречених даремно хвилюватися, доведеться поквапитися і швидше знайти загублену реліквію...

— Ми могли б рухатися значно швидше, якби ти зліз з коня... — резонно зауважив Тарас.

— Думаєш це так легко крилами махати? — промовив з деякою образою Степан. — Сам-то чого не спробуєш, а возиш свою «паню» в сідлі?

— Я б з радістю... — зітхнув недовчений відьмак. — Знаєш, як часом хочеться злетіти до хмар. Та тільки — зась безкрилому про небо мріяти. У кожного своє ярмо і своя стезя...

— Ага, думаєш, якщо мудро відповів, то і відхрестився? — хмикнув здоровань. — Зараз розплачуся від жалю. Теж мені — вбога сиротинка... Нічого не вмію, нічого не знаю, нічому не навчений. Як же ж ти з чаклунського полону самотужки звільнився?.. Мій учитель, до слова сказати, хоч і скотина, а майстер — міцні узи накладати вмів. З корчми в свою хату перенестися ухитрився? Та ще й, зауваж, не один — а разом з Ребеккою!.. Але літати він, бачте, не вміє. Самому не смішно?

— Стривай! — вигукнув Куниця так голосно, що Примара зупинився, як укопаний. — Ти хочеш сказати: що і я чарівник ?! І звідки ти дізнався, про переміщення...

— Я ж неподалік був, — пояснив Степан, — а збурення сили навіть недоучка відчуває... Що ж до чародійства, брате Тарасе — то в цьому немає ніяких сумнівів. Причому, якщо моє вміння — результат клопітливого навчання... То твоя сила — вроджена. Ось тільки не зрозумію, чому ніхто не спромігся тобі розповісти, як правильно нею користуватися?..

— А ти? — загорівся Куниця. — Ти зможеш?

— На жаль... — розвів руками приятель.

— Але чому? Тебе ж навчили?

Степан почухав кінчик носа.

— Скажи, Тарасе, ти добре плаваєш?

— Ще б пак...

— Тоді, уяви собі, що великі риби попросять тебе навчити плаванню якогось спритного малька або пуголовка. І що ти їм розкажеш? Як треба сильніше загрібати руками? Як правильно ворушити ногами? Як тримати голову, щоб при вдиху не насьорбатися води? Вибач, братику, але тут я не помічник. Або сам учись, або шукай поради у тих, хто такої ж... Загалом, від народження.

— Легко сказати: шукай... — Куниця засмучено потягнувся за люлькою. — Бабця померла, а з батьком — взагалі нічого не зрозуміло. У мене до сих пір слова про те, що він живий, з голови не йдуть. Не знаєш, дух може помилятися, чи брехати?

— Думаю, ні... — Степан згадав свою розмову з душею Аревік. — Я не знавець загробного життя, але мені здається, в тонкому світі інші цінності. Там немає потреби лукавити. А з чого ти вирішив, що батько живий? Що такого сталося в замку? Ти ж досі так нічого не розповів до ладу?

— Про все я розповів, — не погодився Тарас. — Не згадав лише, що як чаклун зажадав покликати дух Тимофія Куниці, духи йому відповіли: що немає такого серед мертвих. А потім сталося усе інше...

— Он воно як! Ось де псюка зарита! — вигукнув Степан. — А я вже голову собі зламав. Ніяк не міг зрозуміти: де Чорнобородий маху дав?

— Угу, — глибокодумно пихнув димом Куниця, старанно розкурюючи, надто щільно набиту люльку. — Тепер твоя черга пояснювати?

— А тут ніякої таємниці немає. Викликаний дух може вийти з-під контролю чародія, що його викликав, тільки в тому випадку, якщо перед ним буде поставлено ​​свідомо суперечливе, а тому — нездійсненне завдання. А оскільки Чорнобородий вимагав покликати душу живої людини, то звісно, що дух не міг цього зробити! Але ж це чудово! — вигукнув Степан, усвідомлюючи все до кінця. — Радій, брате! Твій батько живий!

— Але... як таке може бути? — недовірливо похитав головою Тарас. — Адже приїжджали його товариші... І потім — шабля, люлька, сідло?..

— Питання не до мене, — знизав плечима Степан. — Але ти не журися. Подумаєш — однієї таємницею більше стало. От би бабусю твою розпитати... Упевнений, вона усе достеменно знає.

— А ти вчився душі покійників викликати?

— Навіть якщо б і вмів, без хорошого медіума нічого не вийде. Але тобі, брате, моє вміння не потрібне. Душі рідних до нас самі приходять, якщо гарненько покликати. Будеш лягати спати — помолися міцно, глядиш: бабуся і насниться. Як тоді — батько. Не вдасться сьогодні, завтра спробуєш... Якщо вона тебе любила, обов'язково відгукнеться...

— Так просто?

— А ти спробуй спершу, — хмикнув Степан. — Тоді й поговоримо: просто чи складно... — А якщо вдасться, спробуй розпитати, що їй про інші наші справи відомо. Може, що путнє підкаже? Як кажуть: раніше знайдемо — раніше повернемося...