Розділ 38

— Ти все ж зумів роздобути його!.. — Іцхак, син Мордехая, як схопився обома руками за барильце, так і не випускав його з тієї самої хвилини, коли Степан поставив знайдений скарб на долівку в шинку. — Ти все ж знайшов наше добро...

Ці слова він теж повторював по колу шостий чи сьомий раз. Навіть не прислухаючись до відповіді.

Залишивши коней пастися на тому березі річки під наглядом лісовика, заохотивши його тим, що так вони швидше повернуться з почастунком, і не менш надійною охороною Примари, побратими рушили до Михайлівки. Попереду Куниця — вказуючи брід і дорогу до корчми, а слідом Степан — несучи на плечі важку бочівку.

Їх поява була несподіваною, але бажаною. Заледве хлопці переступили поріг хати, як з радісним криком до них кинулася не тільки Ребекка, але і сам господар. Дівчина — на груди судженому, а Іцхак — до барильця.

— Перекусити б чого з дороги?.. — невпевнено і без особливої ​​надії пробурмотів собі під ніс Степан, поглядаючи на порожній стіл. Але корчмар почув. Напевно, позначився багаторічний досвід.

— Це вже як водиться, пане хороший. Будете собі задоволені. Цилінко! Сонечко! Уваж дорогих гостей! Ми з зятем лиш вирішимо, що зі скарбом робити, і відразу обідати будемо...

— Чого там вирішувати? — розімлілий від близькості коханої дівчини, Куниця бажав лише одного: якомога швидше залишитися з нею наодинці. Вже тепер-то їм знайдеться, що сказати одне одному. І не тільки сказати... — З лісовиком ми вже розплатилися. Залишилося десятину церкві віддати, щоб накладене на скарб прокляття зняти, а решту — на три частини... Вірно, Степане?

Здоровань тільки плечима знизав. Мовляв, таку дрібницю і обговорювати не варто — робіть, як знаєте. Свої ж люди. Не обдурите.

— От ви мене, звичайно, вибачте, панове козаки… — сплеснув руками Іцхак. — Але, що б ви, наприклад, сказали, коли б я попросив позичити мені на час ваші шаблі?

— Навіщо? — здивувався Куниця. — Ти ж, дядьку Іцхак, зброю в руках тримати не вмієш. Ще скалічишся ненароком... І потім — вам же віра не велить? Чи можна?

— Про віру пізніше поговоримо, я до іншого веду... — відмахнувся Іцхак. — Значить, ви вважаєте, що володінню зброєю треба вчитися?

— Звичайно... — підтвердив зрозумілу істину запорізький новик. — І не один рік... Якщо майстром хочеш стати. Зрештою, як і кожній справі.

— Угу... А розпорядитися грошима, вважаєте, зуміє кожен?

— Що ж тут мудрого? — засміявся Куниця. — Знай собі, плати скільки скажуть... Було б чим.

— Азохен вей! — від засмучення мудрий іудей навіть очі прикрив. — Соромтесь, пане козак! Такі незрілі слова, вам зовсім не личать. Адже коли мовчали, то справляли враження розумного юнака... Гроші в руках людини, котра на тому знається — смертельна і страшна зброя. Набагато потужніша, ніж ви собі уявити можете. І вміння користуватися ними потрібне не менш, ніж у будь-якій іншій справі. Ось так, шановні...

— Ой, дядьку Іцхак! — вигукнув Тарас. — Я тебе прошу. Та роби ти з усім цим барахлом все, що вважаєш за потрібне. Тільки дай нам чого-небудь пожерти! Бачиш — мій побратим вже готовий від стільниці шмат відгризти...

— Звичайно... звичайно... — думаючи про своє, пробурмотів корчмар. — І багато лісовикові заплатили?

— Та якийсь дріб’язок... — скривився недолугий зять. — Двадцять сім монет і золоту чашу з блюдом.. До речі, він зараз нас з обіцяним частуванням на узліссі чекає. Чуєш, Степан: може, ти сам до нього сходиш? Мені б з нареченою хоч словом перемовитися. Після всього, що сталося... А то за всіма цими балачками про скарб, ми навіть привітатися по-людськи не встигли...

— Не треба нікуди йти! — швидко підхопився Іцхак і кинувся до дверей. — Я сам! Циля, зірко моя! Накривай швидше на стіл! Не томи дорогих гостей! Неси все що є, решту пізніше подаси...

— Навіщо здіймати такий рейвах, Іцику? — з’явилася в дверях, що вели на кухню, мати Ребекки, незрозуміло як утримуючи перед собою величезну тацю, заставлену безліччю глибоких полумисків і плоских тарелів. — Хіба ж я зовсім глуха? Або сліпа? А, може, людей, які увійшли в хату, помічати перестала?

Але більша частина її обуреної мови виявилася зверненою до затраснутих чоловіком дверей. Пробурчав ще парочку невтішних порівнянь, Цилінка опустила тацю на стіл і стала виставляти перед гостями частування, одночасно намагаючись і повідомити, і випитати останні новини.

— Як ти з села пропав, Тарасе, до нас інквізиція нагрянула. Все про тебе, та про покійну Аглаю випитували. Ривку ледь в тюрму не запроторили. Добре — обійшлося... А ти, шибенику такий, де стільки часу пропадав? Навіть на похоронах у рідної бабусі не був... Бачу — товаришем обзавівся... Відразу видно — хороша людина. Глянь, як яєчню наминає — за вуха не відірвеш. Зголоднів. А до м'яса не тягнеться, має совість...

Користуючись моментом, Тарас повернувся до нареченої і вже відкрив рота, але Ребекка хутко приклала пальця до губ: закликаючи мовчати. А потім трохи посміхнулася і повільно кивнула головою, одночасно так само неквапливо закриваючи очі. Хлопець не дуже добре розбирався в секретах жіночої міміки, але зрозумів, що дівчина просила його почекати з розмовами, поки не залишаться наодинці. Видно, за цей час з'явилися таємниці, якими вона готова поділитися з нареченим, але не збирається присвячувати у них матір. Тому, Тарас не придумав нічого кращого, ніж багатозначно підморгнути коханій, а потім — пішов за прикладом побратима і віддав належну данину трапезі. Але так як був менш сором’язливим, то почав зі смаженини...