Розділ 37

З насолодою вдихаючи широко роздутими ніздрями п'янке повітря, хмеліючи від дарованої йому волі, сильного тіла, а найважливіше тим, що більше не треба стирчати в затхлій і темній печері, Примара нісся по степу, ледь торкаючись копитами землі. Ніби ширяв над нею. Та-дам... — і політ. Та-дам... — і знову політ... Свистить вітер, надимає горбом жупан на спині вершника. Просто на очах росте і наближатися невелика діброва, яка щойно здавалася малою плямою на обрію.

Відчуваючи безмежну радість «коня», Куниці було шкода стримувати його лет, але нічого не поробиш: Степан з парою звичайних конячок, хоч і найкращих, які тільки можна було купити в Ужалі, постійно залишався позаду. Ось і знову побратим голосним посвистом закликає Тараса почекати.

— Угомонись, отамане... — поплескав козак по шиї коня і додав жартівливо. — Схоже, і справді, буйний у тебе був норов — досі димом з ніздрів пашить. Смиреннішим треба бути... Про душу подумати...

«Хотів би я на тебе глянути, — пробурчав у відповідь той, — після півстолітнього ув'язнення... Але, взагалі-то маєш слушність, хлопче. Характер, як шило — в мішку не сховаєш...»

— Я ось все думаю... — голосно промовив Степан, під'їжджаючи ближче. — Чому у наших цілком пристойних батьків такі погані сини вродилися? Не знаєш, часом?

— Це ти про що? — не зрозумів побратима Куниця. — Надто здалеку починаєш. Як той бідолаха, що до лихваря в борг приходив просити. Зі спини…

— Ось і я... про те... — захекавшись від карколомної гонитви, здоровань вимовляв фрази рваними шматками. — Геть... думати розучилися. Лишень скоріше... у сідло скочити... мчати кудись, та шабелькою... розмахувати...

— І знову я не второпаю: про що ти теревениш? — сіпнув підборіддям Куниця. — Ясніше говорити можеш?

— Я й кажу... Куди ми несемося, наче ошпарені?

— Як куди? Додому. До лісовика...

— Угу, — співчутливо покивав Степан, стукаючи пальцем по лобі. — Зовсім зле з головою, хлопче... Я-то, нехай, не дарма кажуть: «Закоханий і божевільний одне і те ж», голова думками про Аревік забита — ось і думати нічим, а твоя кмітливість куди поділася? Скільки гайків та перелісків, ми з тобою вже проскочили похапцем? І навіть не подумав, що в будь-якому з них можна було лісовика гукнути.

— Справді, — покрутив ошелешено головою Тарас. — Як я не здогадався? Адже лісовику будь-яка відстань нічого не значить. Як він нас до печери миттю переправив. Та й після — за бочівкою миттю з'явився... Спасибі, брате, що напоумив. Злазь з коня, відпочинемо, перекусимо і його покличемо.

— А чого мене звати? — вийшов на галявину, страховидний лісовик, підсмикуючи свитку зіткану з листя. — Давно чекаю, коли здогадаєтеся...

— От же капосна нежить! — обурився Степан. — А раніше ти не міг з'явитися? Без нагадування?

— Е ні, вибачте... — виставив поперед себе вузлуваті долоні лісовий господар, підійшовши ближче. — В людські клопоти пхатися невдячна справа. Люди все одно доброї поради не послухаються і зроблять по-своєму. А тебе ж, нежить таку-сяку, підступну, потім, у всіх бідах і звинуватять. Пожив досить — знаю, по чому ківш лиха...

— Ну, то як: відпочиваємо, чи відразу додому, в Михайлівку? — глянув на побратима Тарас, не виявляючи бажання продовжувати безглузду перепалку.

— Можна, відразу... — зрозумів його нетерплячку Степан. — Ти як, диво лісове — зробиш послугу?

— Чому б і ні? — знизав вузлуватими плечищами той. — Попередньої умови нашої ви не порушували, отже, дотримаю свого слова і я... — а потім забубонів собі під ніс трохи тихіше, але так, щоб чути людям. — Значить: кінь з людиною до печери оплачено. Залишається перенесення барильця зі скарбом, двох чоловіків, двох коней, зачарованої примари, яка і сама могла би... О, замалим не забув: надбавка за добрі вісті... Разом — з вас належиться десять монет і цінний кубок до обумовленої раніше ціни. Ну, і з частуванням особливо не затягуйте, а то — в наступний раз доведеться і мене довше чекати.

— Що ти там бурмочеш? — вухо Куниці вловило найважливіше. — Яка ще добра звістка?

— Слушно… — шанобливо пробурчав лісовик. — Який сенс платити за звістку, якщо ви в Михайлівці і так про все дізнаєтеся? — і, скрушно зітхнувши, підсумував. — Нехай буде сім злотих...

— Та я не про те! — вигукнув козак. — Хоч двадцять сім! Звістка, яка? Говори ж, опудало замшіле! Не томи душу!

— Двадцять сім, так двадцять сім... — швидко погодився лісовик. — Слово не горобець... Наша справа запропонувати, а погоджуватися чи ні — вам вирішувати. А новина гарна, добра новина... втішишся, щоб мені з цього місця не...

— А качка б тебе копнула! — загарчав Куниця, стрибаючи з сідла і кладучи руку на ефес шаблі.

— Дівчина твоя додому повернулася! — випалив лісовик, вдаючи, що злякався. — Всього-то й діла. Чого відразу за зброю хапатися?

Він трохи нудьгував і був не проти пожартувати з людьми.

— Ребекка?! — цій звістці навіть Степан здивувався. А Тарас взагалі втратив дар мови. — Як же вона змогла від єзуїтів утекти?

— Самому бачити не довелося, брехати не стану, — відказав лісовик, — але мій кум, водяник стверджує, що це його русалки їй підсобили. А я йому вірю... Ці хвостаті дівиці, жах як на законників люті. Адже саме вони розпорядилися потопельників за цвинтарною огорожею, та ще й без належного відспівування ховати. Ось русалки тепер мстять їм і шкодять усюди — де лиш запопадуть.