Розділ 36

Споглядаючи, як Іван Грозний, що в задумі походжав світлицею, часто зупиняється біля вікна і пильно дивиться вгору, Малюта Скуратов не сумнівався: він просить у небесних покровителів держави Московської поради і благословення у справах мирських. І ніколи б не здогадався головний опричник, що думки царя не спрямовані до Бога, а дивився Іван Васильович всього лише на вікна горища, південної сторожової вежі. Завжди, в будь-яку пору року, навіть у найлютішу холоднечу, вони були відчинені навстіж, а в нічний час, немов на маяку, там горів каганець.

Всі стіни тієї кімнатки на горищі були заставлені високими полицями, що сягали аж куполоподібної, як у церкві, стелі, а ті — в свою чергу, заставлені і просто завалені усілякими фоліантами та манускриптами. Інкунабули, в дорогих палітурках з тисненої шкіри і прикрашені самоцвітним камінням, лежали поруч з простими рукописами, сяк-так затиснутими поміж двома недбало обтесаними дощечками. Але при більш уважному вивченні сховища, виявлялася певна закономірність і впевненість, що господар бібліотеки точно знає, що і де зберігається.

Сам бібліотекар, або по-старому — архіваріус, миршавий чоловічок, що старанно перебілював за конторкою якийсь папір, був горбатим, невисокого зросту і, щоб дотягнутися до стільниці, змушений стояти на спеціально присунутому дубовій лаві. Досить широкій, щоб чоловічок міг по ній походжати, що не спускаючись на підлогу. Що він час від часу і проробляв, кумедно притупцуючи валянками. За відстовбурченими вухами у нього стирчали гостро відточені гусячі пера, а пальці і ніс нагадували кольором стиглі сливи терену. Чоловічок був одягнений в товсті домоткані вовняні штани, а поверх теплої свити, його груди і спину закривали, пов'язані навхрест дві пухові хустки. Велику лисину, помітну, коли архіваріус чухав потилицю, прикривав, повстяний ковпак, що вже давно забув свої кращі роки.

Чоловічок майже ніколи не спускався в людську, а їжу йому приносила і прибиралася в кімнаті глухоніма стара, настільки похилого віку, що було незрозуміло, як їй взагалі вдавалося щодня підніматися і спускатися крутими сходами, котрі вели на верхній поверх. І ніхто крім царя, хіба що дворовий Козьма, ровесник терема, не знав і не здогадувався, що там мешкає домовик Феофан зі своєю кікіморою.

Сам Іван Васильович, коли переселявся у новий терем, довго думав, підбираючи для домовика відповідне приміщення. Адже царські палати не селянська хата, де завжди знайдеться затишне містечко. Тут хоч і просторіше — серед безлічі кімнат, коридорів, анфілад та комор, — так зате й народу тьма-тьмуща товчеться з ранку і до пізньої ночі. Немов вулик роїться. Домовик же такої метушні не любить, того й гляди втече туди, де спокійніше. А що за хазяйство без домовика? І не важливо, мужицьке воно чи самого царя-батюшки. Без належного догляду — все прахом піде. Ось і приглядів Іоанн Васильович своєму домовику і житло тихе і, щоб не засумував ненароком, — справу важливу доручив. Таку, що не кожному довіриш — не лише за майном палат царських, а за всіма ворогами царства глядіти. Та не за дурнями, що на царських землях бунтувати задумують. Тим Іван Васильович і сам раду дасть — зі світу зживе та в попіл розвіє. Опричина швидко в силу увійшла, тепер не загуляєш. А ось за тими, які на власних престолах сидять та на Московський кремль облизуються, — за тими око та око потрібне. Не приведи Господь, всяке трапитися може. І бусурмани, і ляхи, тільки поки силу бачать, дружелюбно кланяються і солодко посміхаються, — а відчують слабину, як вовки на загнаного оленя накинуться.

Але кому настільки важливу справу доручити, щоб по совісті, без обману? Щоб не мучитися потім безсонними ночами: а чи не зріє і тут крамола? Чи не продалася довірена людина ворогам заклятим? Малюта у царя один, всі дірки ним не заткнеш. А іншим нема у Івана віри. Занадто ласі люди до золота. Не тільки царя і державу — матір рідну продадуть. Заплатив би хто добре...

А домовик непідкупний. Немає у нього потреби ні в грошах, ні в коштовностях. Однією турботою про добро хазяйське, як і государ, живе. Такого не зіб'ють зі шляху істинного, не підмовлять на зраду. І резон прямий. Що для домовика найважливіше? Щоб його господарство — хата справним було. Дах не протікав, стіни не просідали... Ну, так ті стіни — вони і всередині, і зовні свої. Одним слово, переконав, умовив Іван Васильович. І став домовик Феофан заправляти службою таємного розшуку, тільки не всередині держави, а зовні — за межами Московії. І тих, хто заради добра країни, готовий був життям ризикнути, за царською вказівкою, таємний дяк теж підбирав в основному серед перевертнів. Тих, кому двоїста сутність не дозволяла мирно уживатися з сусідами, і не давала довго на одному подвір'ї засиджуватися. А государева служба дозволяла неприкаяним бідолахам і документи потрібні справити, і з місця на місце перебиратися, не викликаючи підозри і зайвих питань. Особливо у церковників. Котрі ще не вважали себе вищою владою і були покірними волі помазаника Божого.

Чуйні вуха домовика вловили шум створюваний крилами великого птаха за мить до того, як величезний беркут влетів у розчинене вікно. Орел звично опустився на підлогу і обернувся людиною. Навіть не дивлячись простягнув руку, підхопив зі скрині овечий кожух і накинув на плечі.

— Вечір добрий, господарю. Чим нині гостей пригощати будеш?

— Дивлячись які новини гість у дзьобі приніс, — в тон опричнику відповів Феофан. — По заслузі і шана. Чи порядок забув, Василю? І то може бути — давненько не з'являвся. Скоро зовсім ляхом станеш...

— Пам'ятаю... А новини різні, дяче. Одна зовсім погана, а друга — навіть не знаю. І так, і сяк повернути можна.