Розділ 34

Майже силоміць витягши в трапезну і посадивши Ваграма за стіл поруч з іншими чоловіками, побратими, як і обіцяли, з усіма можливими подробицями стали розповідати про її та свої пригоди в замку лиходія.

І тут несподівано проявився дар оповідача у зазвичай мовчазного Степана. Він так спритно повів розмову, що навіть Куниця заслухався.

Змальований нестримною уявою побратима, і без того досить похмурий і непривітний замок чаклуна став здаватися ще більш зловісним і жахливішим.

Особливий страх на слухачів наводили казна-звідки взяте ним сонмище кажанів, що гронами обліпили стіни і стелі будівлі. По похмурих руїнах снували хмари голодних, облізлих щурів. А на необережного гостя терпляче чигали в засідці, заплутавши товстою павутиною кожен дверний і віконний отвір, отруйні павуки. Величезні бестії, що полювали навіть не на вгодованих мух, а на все тих же летючих мишей і щурів!.. Гидотно здригнутися вірмен примусила згадка про падаючі з прогнилих балок на голову (добре хоч не за комір!) клубки змій і інших гадів.

Тарас навіть сам мотнув головою і мерзлякувато зіщулився, уявивши собі все це і зрадів, що у господаря замку не настільки багата фантазія, як у Степана. Інакше, чого доброго, йому, й справді, «пощастило» б зіткнутися з такою гидотою. І ще невідомо, як би Куниця повівся в такій ситуації. Чи старчило б молодому козакові мужності. Адже усім відомо, що не таки страшний ведмідь чи вовк, як отруйна гадина.

А тим часом, балакучий учень чарівника, продовжував заселяти руїни замку ще більш жахливими створіннями.

З порослих мохом камінних отворів полізли назовні безголові скелети, приречені вічно шукати свої черепа — і через брак того, спраглі відкрутити голову кожній живій істоті.

Безлюдні коридори, зали і сходові прольоти заполонили напівзотлілі трупи, які невгамовно снували з поверху на поверх, при цьому голосно брязкаючи іржавими обладунками і запекло розмахуючи напівзотлілими мечами, моргенштернами, а також іншою ріжучою та колючою сталлю. Для більшого жаху з неабияк зазубреними і покритими бурими патьоками лезами і шипами.

Куниця здивовано охнув від такої відвертої дурості, що перечила усім канонам військової виучки, і вже зібрався трохи осадити побратима, але побачивши, що його розповідь знайшла вдячних слухачів і відгук у їх серцях, не став втручатися. Тим паче, що Степан якраз почав розповідь про рішучий поєдинок Тараса з чаклуном, і перебивати стало незручно. Та й, чого вже там, цікаво…

Крім того, судячи з ледь тамованих жіночих «охів» та «ахів», які долинали з-за обох нещільно прикритих дверей, що вели в трапезну, старанність Степана не пропала дарма. Навіть навчений роками старий Аветис не подавав виду, що сумнівається у цій неймовірній історії, яку настільки пристрасно викладав красномовний гість. Навряд чи дідусь справді вірив жвавій розповіді, але, на відміну від молодого козака, глава роду розумів, що тільки так можна розвіяти холодний, цупкий страх, що оселився в душах домочадців. І не заважав насолоджуватися історією про те, як лиходій чорнокнижник був покараний силами добра і справедливості...

А Степан не замовкав. І з кожним словом, Куниця дізнавався про ще більш несподівані та неймовірні подробиці запеклого двобою.

Як виявилося, чорнокнижник, що підкрадався до непритомної дівчини, від потужного стусана, нанесеного Тарасом, стрімголов покотився по підлозі, навіть не встигнувши торкнутися її. І тоді весь чаклунський замок ополчився на друзів, вставши на захист господаря.

Слухаючи про столи та лавки, що брикалися, немов здичавілі коні, про шафи і скрині, що ганялися за людьми, вибрязкуючи дверцятами, про шандали та канделябри, що плюються запаленими свічками — Куниця змушений був схопити зі столу чашу з медом і добряче до неї прикластися. Тамуючи сміх, що рвався назовні...

А в замку чаклуна, тим часом, намагаючись зачепити і боляче дряпнути непроханих гостей, самі собою переверталися догори цвяхами дошки підлоги, тріскалися і розліталися жалючими скалками по кімнатах дзеркала і ще вцілілі вітражі.

Потім Тарас схопився на шаблях з чаклуном і навіть встиг його міцно поранити. Можливо, незабаром навіть прикінчив би лиходія, якщо б той, злякавшись заслуженої відплати, не перетворився на величезного ворона і не вилетів назовні, намагаючись втекти.

На щастя, залишений зовні, Василь теж не дрімав. Він давно чекав лиходія, перекинувшись у беркута. І як тільки той спробував злетіти в небо, Орлов блискавкою впав на нього зверху і кинув на землю!

Але і тут чорнокнижник не здався! Він перетворився в хижого вовка… І тоді настала черга Степана. Гострі ікла сармата завдали звірові такого прочухана, що той змією ковзнув назад у своє лігво.

Розуміючи, що битва програна, і йому вже недовго залишилося творити лихі справи, в нападі безсилої люті і відчаю, чорнокнижник вирішив зробити останнє в житті злодіяння і обрушив замок на голову безпорадною полонянки. Але йому і тут не поталанило...

Поки вірні товариші боролися з чарівником у піднебессі та на землі, Куниця теж не марнував час.

У лабіринті смертельно небезпечних пасток, розкиданих по всіх кімнатах величезного будинку, він зумів відшукати зачаровану лиходієм дівчину, викрасти її у залишених на сторожі упирів та примар і винести із замку. Він появився на сходах, несучи Аревік на руках, як раз у ту мить, коли дах замку впав усередину, погребаючи під собою всю нечисть і нежить, що розплодилася там, разом із невдахою господарем...