Розділ 33

Незважаючи на те, що давно перевалило за північ — у будинку купців Ованесянів ніхто ще й не лягав. Всі домочадці, від малого до старого, втомлені тривогою, шукали собі якусь невідкладну або дріб'язкову справу, лишень би не сидіти сиднем і не залишатися наодинці з власними страхами і переживаннями. Кому не відомо, що очікування виснажує більше ніж найважча робота? Тому, коли по бруківці зацокали кінські копита, а потім — рипнула хвіртка, це почув кожен. І в ту ж мить усе численне сімейство висипало надвір.

Але, вискочивши на ганок, стовпилися, не розуміючи: веселитися чи голосити?

Якось занадто відсторонено і похмуро білявий силач утримував на руках обм'якнув Аревік, дбайливо закутану в його кунтуш. При цьому дівчина видавалася непритомною. А пронизлива білизна її шкіри, видима в тих місцях, де тіло проглядало крізь чужий одяг, швидше подобала покійниці, ніж живій людині.

Розгубленість поступово змінилася страхом, але ніхто з Ованесянів не наважився першим задати страшне питання.

На щастя, досвідчений Орлов швидко зрозумів, чому замість радісного гомону, подвір'я накрила тривожна тиша.

— Не хвилюйтеся, люди! Вона всього лише спить... Нічого злого з Аревік не сталося. Ми встигли вчасно.

Ваграм дбайливо перейняв дочку з рук Степана і хрипким від хвилювання голосом промовив:

— Дай вам Боже многих літ, друзі! Від щирого серця дякую! Довіку за вас молитися буду! Усі ми і все майно до ваших послуг. І хоч я вже казав це, повторю ще раз: мій дім — ваш дім!

— Та, годі тобі, Ваграм-джан... — зупинив подячну промову надто розчуленого батька Степан. — Неси доню в хату. Треба її скоріше в тепле ліжко покласти. Натерпілася, бідолаха... Жах! І, на мій превеликий жаль, ще не всі біди її закінчилися...

Може, радіючий вірменин не розчув останніх слів хлопця (говорив той не надто виразно, як би до себе), а може, вистачило розуму не починати розпитувати просто на порозі, але Ваграм промовчав, і заніс дорогоцінну ношу всередину.

Жінки дружною, гомінливою зграйкою кинулися слідом за ним, а молодий Рубен, за розпорядженням дідуся Аветиса, урочисто повів рятівників сестри в трапезну, заздалегідь підготовлену для урочистого бенкету.

Але і на цей раз доля розпорядилася по-своєму.

Уже переступивши поріг купецького будинку, Василь раптом зойкнув, схопився обома руками за голову і, бліднучи на очах, став осідати на підлогу. Якщо б Куниця не підхопив його під лікоть, то опричник не встояв би на ногах. З іншого боку товариша дбайливо підтримав Степан.

— Що трапилося? Тобі погано? — запитав Тарас, вдивляючись в скаламучені очі Орлова.

Московіт хрипко застогнав, наче від ледь стримуваного болю, м'яко звільнив руку і широко перехрестився. А на його худорлявому обличчі відбилося величезне страждання.

— Стійте, друзі... — прошепотів він, скрипнувши зубами. — Треба б словом перемовитися... — і додав, вже звертаючись до господарів. — Вибачайте...

— Прошу, якщо потреба є... — не подав виду, що здивований таким поворотом, мудрий старий. — Ми чекаємо на вас у трапезній.

— Ти поранений? Захворів? — хвилювався Куниця.

— Не я, братці... — опричник поволі приходив до тями, але був ще слабкий і говорив уривчасто. — Це чужа біль. Орда знову зрушилася з місця... Величезне військо. Таке, якого тут уже сотні років не бачили. Гряде страшна битва. Як би нам часи триклятого Батия не довелося побачити на власні очі...

— Та з чого ти це взяв? — недовірливо перепитав Степан. — Сам же казав, що поки всі думають, що священна реліквія архистратига Михаїла у нас, бусурмани побоятися напасти на православні землі.

— Вони й не нападуть... — незрозуміло відповів опричник.

— Тоді, чого ж ти нас лякаєш? — обурився Куниця.

— Ніби не нападуть… — прикривши повіки, втомлено пояснив Василь. — Трьохсоттисячна орда цього літа рушить війною на Річ Посполиту, але пройде вашим краєм. І головна битва теж, десь тут, на південному сході буде. Адже король не чекатиме бусурман у Кракові, а рушить з військами назустріч... Степан не воїн, але тобі, брате Куниця, сподіваюся немає потреби розтлумачувати: який слід залишають після себе дві армії, загальною чисельністю до півмільйона воїнів і ще десять разів по стільки ж — коней, в'ючних тварин і овець. Навіть, якщо ворог ні палити, ні грабувати не буде — в тих краях ще довго ні нива не заколоситься, ні плач новонародженого ніхто не почує...

— Твоя правда... — мимоволі здригнувся запорізький новик, подумки уявивши собі витолочені в камінь хлібні ниви і перетворені в липке болото заливні луки.

— Звідки ти про це знаєш? — запитав Степан. — Чаклунство? Тоді, чому я нічого не відчув?

— І наскільки вірна ця звістка? — уточнив Тарас.

— Вірніше не буває... — сумно відказав Василь. — Щойно помер один з наших. З таємної служби царя Іоанна. Лютою смертю... А коли зрозумів, що по-іншому попередити вже не зможе, — використав усі душевні сили, щоб передати таємну звістку найближчому опричнику. Самі знаєте: перевертня не так просто вбити. І поки в його тілі тліє хоч маленька іскра, завжди залишається можливість повернутись, навіть з потойбічного світу. Тепер у нього немає цього шансу — невідомий герой і воїн витратив на розмову зі мною останню крихту життєвої сили і пішов назавжди. Вибачте, друзі, але мені доведеться залишити вас на деякий час. Можливо, що я єдиний, хто почув це послання. Необхідно передати попередження... здобуте такою ціною.