Розділ 31

Допомогло благословення, чи з якоїсь іншої причини, але місце проживання таємничого чаклуна знайшлося досить швидко.

Покинувши місто через північні ворота і проскакавши в тому ж напрямку трохи більше як півгодини, товариші побачили перед собою невеличкий, на перший погляд нічим не примітний гайок, і мало не проїхали повз нього, як Степан несподівано стримав коня, подавши знак іншим зробити те ж саме .

— Стривайте, друзі! Здається, приїхали... Це вже десь поруч! І ближче мені з вами не можна. Якщо вчитель відчує мою присутність — насторожиться... Тоді з ним набагато важче впоратися буде.

Решта розгублено озирнулися на всі боки, але ніде не побачили нічого, що бодай хоч трохи нагадувало би житло. І бозна, як довго ще тривало б їхнє здивування, якщо б величезна зграя вороння, котра облюбувала гайок для відпочинку, з шумом не знялася в повітря. І відразу ж, крізь верхівки дерев, проглянула якась монументальна, але вкрай застаріла будова. Не замок, але уже й не економія… А як тільки стало зрозуміло, куди дивитися і що шукати, так і стежинка, яка вела до тієї будови знайшлася. Але, судячи з запущеного стану, бо заледве виглядала з-під трави, а місцями була геть розмита, з глибокими вибоїнами — тутешні хазяї не надто шанували гостей. Або ті прибували на дружні посиденьки якимсь іншим трибом.

Здалеку цю величезну садибу, що здіймала в небо понад хащами гостроверху покрівлю, все ж таки можна було прийняти за невеликий замок. Особливо становчо виглядали дві вежі, увінчані шпичастими дахами, що з обох кінців підтримували будинок, а сторожові вишки на них і флюгери придавали будівлі вигляд справжньої фортеці.

Але поблизу все було інакше.

Повитий плющем і посірілий одвіку камінь, почорніла, рясно поквацяна жовтими патьоками черепиця, що розповзалася на боки. Місцями зовсім прогнилі крокви, а головне — геть іржаві флюгери, що вперто показували кожен власний напрямок вітру. Верхівки труб і кути карнизів були рясно обліплені ластів’ячими гніздами, з характерними білими слідами пташиного посліду на стінах під ними.

Розбитий навколо будівлі, геть запущений чи то сад, чи то парк, давно перетворився в первісну гущавину. Вже забувши, коли їх підстригали востаннє, дерева розвісили на всі боки розлогі гіляки. Випадково занесені вітром насіння бур'янів дали буйні сходи, витіснивши з клумб садові квіти. А колючі гілки тернини переплелися з усією цією паросллю непроходимою стіною.

 І якби над одним із напіврозвалених коминів не піднімалася млява цівка сивого диму, садибу можна було б вважати давно покинутою і безлюдною. А з огляду на те, як марно пропадає така купа будівельного матеріалу, і її ще не прибрали до рук дбайливі мешканці прилеглих сіл — в голову самі приходили думки про страшне родове прокляття. Або щось інше, але не менше таємниче і жахливе. Через що, забобонні селяни вважали за краще обходити це місце десятою дорогою. Махнувши рукою не тільки на будову, а й на все інше багатство...

Що, власне, і не було далеким від істини. Бо будинок, який обрав для свого житла чорнокнижник, мусить стати нечистим і обтяженим моторошними прокльонами та злиднями. У будь-якому іншому, не такому зловісному місці чаклуну нічим буде підживлювати темну ауру.

 — Так ось де я провів стільки часу... — задумливо промовив Степан, поглядаючи на зловісний замок. — Нічого не впізнаю. Навіть не віриться…

— Тут? — здивувався Василь. — Взагалі-то мені доводилося чути, що злі чарівники, особливо чорнокнижники, вибирають для свого житла найнеймовірніші місця, але ніколи не міг зрозуміти: навіщо їм це? Невже звичайний людський затишок їм зовсім не потрібен? А сирі протяги і трухляві меблі краще теплого вогнища і м'яких диванів?

— Це лиш видимість... — коротко пояснив Степан. — Насправді, всередині все набагато пристойніше. Вірніше — навпаки, але яка різниця? Якщо відрізнити облуду від справжнього неможливо?

Зрозумівши, що побратим бачить щось інше, в даний момент недоступне його погляду, Куниця спішно закрив праве око, і відразу ж побачив замок таким, яким він був насправді. З білими, гладко оштукатуреними стінами, виблискуючою на сонці позолотою віконних рам і одвірків. З дахом, покритим червоною черепицею, що ще пам'ятала жар печі. І золочені флюгери — котрі дружно тицяли вістрям стрілок на захід. А здичавілий, занедбаний гайок перетворився в чудовий, доглянутий сад з яскравими, акуратними квітковими клумбами, чудовими статуями і невеликим фонтаном.

Щось схоже мав зробити і Василь, тому що опричник здивовано присвиснув і схвально кивнув.

— Так ось, виявляється, в чому справа... А я вже було почав придумувати собі, що чим чорніше душа у чаклуна, і чим більше демонічні сили він використовує, тим швидше старіють навколо нього звичайні речі. І волею-неволею їм доводиться жити серед руїн.

— Угу... — хмикнув Степан. — Причому, прошу зауважити: усе це лише чари, а виглядає — як справжнє. Майстер, нічого не скажеш. Знали б ви які він гроші за послуги дере! З тих, хто звертається... Тож для себе чому б не постаратися? Та й живе старий чаклун, вважай п’ятий людський вік... Якщо не брехав, звичайно. І це ви ще тільки зовні подивилися. А знали б, що всередині, від заздрощів слиною б захлинулися...

— Тьху, на тебе... пустодзвін, — сплюнув через ліве плече і перехрестив рота Василь. — Думай, що мелеш... Адже, не в корчмі сидимо!

— Вибачайте, — щиро покаявся той. — Спогади... Все ж, він мене, хоч і з таємними думками, але як найдорожчого гостя приймав...