Розділ 30

У порівнянні з абияк запеченими зайцями, котрих ловили по черзі беркут с сарматом — страви, приготовані жіночими руками, здавалися справжнім нектаром і амброзією. Від божественного смаку пропадало будь-яке бажання відкривати рота, окрім як для того, щоб проковтнути черговий шматок дивовижно приготованого м'яса чи відкусити від ще гарячої, хрусткої паляниці. А потім — запити всю цю смакоту ковтком чудового вина.

Бачачи, як зголодніли гості, господар не відволікав їх бесідою, хоча видно було, що перетворення птиці і пса в людей, не вважав чимось буденним. І все ж від розпитувань утримувався. А дідусь Аветис, тільки поглядав на незнайомців, неспішно відщипуючи від тонкої паляниці маленькі шматочки...

До перерваної розмови чоловіки повернулися не раніше, ніж коли остаточно переконалися, що їх животи не зможуть більше вмістити навіть родзинку.

Ситна їжа вимагала тютюнового диму, а, як відомо — розкурена люлька найкраща супутниця для розумної та неквапливої ​​бесіди.

— Дякую за почастунок... — сказав Куниця, дістаючи кисет. — Давненько так смачно не обідав. Упевнений — товариші підтвердять. А тепер дозвольте спитати: купець Мкртич Ованесян ким вам доводиться?

— Мені — дідусем, — відказав Ваграм. — Моєму батькові, — кивнув на сивобородого старого, що задумливо сидів на чолі стола, — батьком... А навіщо питаєте, шановний Тарасе Тимофійовичу?

— Загалом, тут така справа... — почав було Куниця, а потім махнув рукою і промовив навпростець. — Щоб довкола не ходити, скажу як є — борг повернути треба.

— Батько вам щось винен залишився, чи вам позичив? — несподівано озвався старий.

— Мій покійний дідусь позичав у купця Мкртича Ованесяна з міста Ужалі... — став пояснювати Куниця, дотримуючись тієї вигадки, що придумав разом з товаришами. — А перед смертю взяв з мене слово: що до закінчення сорока днів я той старий борг поверну. Завтра термін закінчується.

— Шановний Тарасе Тимофійовичу, — випросивши поглядом у батька дозвіл, вимовив Ваграм. — Яку б суму ваш не менше шановний дідусь не був би повинен моєму, — запевняю: сьогодні ви оплатили всі рахунки сповна.

— Ні... — похитав головою козак. — Мій дід давав купецьке слово, а я — заприсягнув виконати його останню волю... Звільнити нас від цих клятв міг би тільки шановний Мкртич. Але, так як обидва вони померли, я зобов'язаний виконати обіцянку якнайретельніше. Степане, будь добрий, принеси мою сумку, — звернувся Тарас до побратима, що сидів поблизу дверей.

— Краще, нехай Василь сходить, — несподівано відмовився той. І вагомо додав: — Є на те причина... потім поясню.

Опричник мовчки піднявся і вийшов.

— Що ж, — повагом вимовляючи кожне слово, заговорив старий. — У нинішній час, таке ставлення до грошей, справляє приємне враження. Ваш покійний дідусь, земля йому пухом, видно добре вмів виховувати молодь. Дозвольте поцікавитися, юначе, від чийого все-таки імені ви хочете повернути борг?

— Мого діда звали Никифор Молодильний, а рід наш здавна в місті Галичі проживає, — без запинки назвав Куниця заздалегідь придумане ім'я.

— Мені з батьком доводилося супроводжувати каравани в ті краї, — так само неспішно продовжив дідусь Аветис. — Бували і в Галичі, і у Львові, і — навіть у королівське місто Краків ходили... Але, щось не пригадую я такого купця. Вже вибачте мене, пане.

Василь повернувся якраз до цього моменту і виклав на стіл важку торбу.

— Ось... Дивитися будете?

— Чому ж не подивитися? — загорілися очі у Ваграма. Звичний слух купця відразу розрізнив глухий передзвін золота. — Як говориться: за показ — грошей не просять.

— Але наша розмова ще не закінчена, — невдоволено пожував сухими губами старий.

— Звичайно, шановний Аветис, — запевнив його Куниця. — Ми ж нікуди не йдемо. Обов’язково ще поговоримо.

Тим часом, онук покійного Мкртича квапливо змахнув зі столу на широке розписне блюдо залишки зеленини і висипав на звільнену стільницю вміст торби.

Від подиву не втримався навіть сивобородий старий. Та й було від чого! Адже на столі виросла чимала, в кілька пригорщів, купка самоцвітних каменів, золотих монет і дорогоцінних прикрас, вартість яких навіть з першого погляду була дуже пристойна. Як вартість кількох кам'яниць у великому місті.

— Що ж, — на відміну від зраділого сина, старий купець тільки ще більше насупився. — Я бачу два можливих і більш-менш прийнятних тлумачення того, що відбувається... Або мій батько, шановний купець з міста Ужалі, Мкртич Ованесян був дурнем і доброчинцем, або — Никифор з Галича став, з невідомої мені причини, надзвичайно йому дорогим і близьким. Значно дорожчим за рідного сина і всієї сім'ї. Що, ні в якій мірі не відповідає дійсності. Я добре знав свого скупого і ощадливого в кожній дрібниці батька! А це значить, шановні гості, що я настійливо прошу вас дати більш правдоподібні пояснення, або… буду змушений прохати, щоб ви покинули наш дім, разом з усіма цими незрозумілими дарами. З сумбурних пояснень сина, я знаю, що ви зробили для нашого роду неоціненну послугу, і тільки тому вдам, що ми говоримо вперше. Зазвичай, я так ніколи не роблю. Бо будь-які клятви людини, котра хоч раз збрехала, не заслуговують на довіру і потім.

З кожним вимовленим словом голос старого вірменина міцнішав і набував належну владність. А до кінця промови стало зрозуміло: хто в цьому домі справжній господар.