Розділ 29

Переступивши поріг передпокою, Куниця відразу ж прикрив праве око. Тепер дбайливо доглянутий купецький будинок виглядав зовсім інакше, — навдивовижу нагадуючи давно покинуту стару халупу. Тріщини в стінах, похилені, перекособочені від старості віконні та дверні рами. Сипалася зі стелі штукатурка. Скрізь пилюка, павутина і цілковите запустіння. Навіть павук, в кутку над одвірком здавався злим і голодним, хоча від гнойових зелених мух в кімнатах аж роїлося. До того ж виглядали вони огрядними і задоволеними життям.

«Схоже, тут не одне Лихо-безталання засіло, а цілий виводок бід, горя і всіляких інших каверз...» — подумав Куниця, заходячи у світлицю.

Тут він спершу оглянув усе обома очима.

Велика світла кімната, з трьома широкими вікнами, заставлена ​​місткими, не менше ніж на шість персон кожен, столами, очевидно, служила обідньою залою — як для великої родини вірмен, так і для постояльців. Зараз кімната була порожня, і повітря в ній чітко віддавало затхлістю давно не провітрюваного приміщення, цвіллю і гнилизною.

Але як тільки козак глянув на трапезну чаклунським зором, то аж здригнувся від несподіванки. Всі столи в приміщенні були завалені купами бридких навіть на вигляд недоїдків, які з неймовірною жадібністю поглинала ціла купа мерзенних монстрів і чудовиськ. Всі, як один, невеликого зросту, щось середнє між вгодованим котом і вуличним псом. Але з такою неймовірною мішаниною морд і пик, що не мало сенсу навіть спробувати порівнювати їх зовнішність з чимось знайомим.

Підсвідомо відчуваючи присутність Лиха-безталання, і будучи не в силах змусити себе переступити через порослий, невидимим для його очей, бурим мохом поріг, господар будинку зупинився в дверях.

— Смердить? Так ми сюди і не заходимо... — вимовив вибачливо, думаючи, що гість звернув увагу на безлад.

При звуках його голосу огидне плямкання на мить припинилося, і десятки очей, що палали навіть не ненавистю, а принизливою байдужістю — вичікувально витріщились на людей.

— Це добре, — відповів вірменинові відьмак і поспішно зачинив перед спантеличеним господарем двері. — Стійте там, шановний Ваграм-джан. Буде потрібна допомога — покличу... А поки — тримайтеся подалі. І без мого дозволу навіть не потикайтеся до середини.

Вдаючи, що нічого незвичного не помічає, Тарас впевнено ступив до найближчого вікна і прочинив його навстіж. Потім сів на підвіконня і став неспішно набивати тютюном чубук люльки.

Нежить зі зростаючою цікавістю стежила за кожним його рухом, залишаючись впевненою, що людина їх не бачить. Зате самі вони все голосніше починали вирішувати між собою, кому дістанеться несподівана здобич. Поки ще впівголоса, але було очевидно, що незабаром вони накинуться одне на одного і пустять в хід ікла та пазурі. Так як людина була тільки одна, а охочих сісти йому на загривок — не менше трьох десятків.

А Куниця між тим розкурив люльку і, як ні в чому не бувало, з насолодою затягнувся пахучим димом. Потім, все так само неспішно вийняв з піхов шаблю, що зловісно блиснула в напівтемряві, та запитав лагідно, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Ну, і що ж мені з усіма вами робити, засранці? Відпускати не можна, ви — Злидні, інакше, як за рахунок кривди, жити не вмієте. Певно, доведеться вас тут усіх покласти. Ви вже вибачайте... Не варто було так над сім'єю купця знущатися. Гаразд хтось один би бешкетував, чи навіть удвох капостили — не збіднів би вірменин, але щоб ось так, усім натовпом навалитися, це ж ніякого сорому і совісті не мати. Хоча, звідки їй у вас взятися?.. Чи не так?

— Він нас бачить? Він нас бачить! — загомоніла за столами нежить. — Бачить?! Але як? Чому?

— Відьмак! Характерник! Вбити!

— Уб’ємо! Загриземо!

І вся нежить, яка лишень була в кімнаті, притьма кинулася на Куницю, волаючи і завиваючи, наче зграя оскаженілих по весні котів. Але, перш ніж вони досягли, готового до бою козака, через підвіконня, всередину легко перемахнув бойовий пес, а слідом за ним, в кімнату влетів орел. Здобич, що спершу видавалася легкою — виявилася значно небезпечнішою. Смертельно...

Битва була запеклою, але не довгою.

Невразливі для звичайної людини через невидимість, Злидні абсолютно нічого не могли вдіяти з озброєною намоленим клинком, гострими іклами, кігтями і потужним дзьобом трійцею, зрячих бійців. І через півгодини, з усього збіговиська Лиха-безталання, в живих залишилося тільки одна істота. Та й та вже приготувалася до смерті, притиснута до підлоги, важкою лапою сармата. На щастя для вцілілого Лиха людський розум в останню мить запанував над інстинктами бойового пса, і Степан зміг зупиниться, розуміючи, що треба ж і запитати у когось: звідки в будинку купця ці самі Злидні взялися, та ще й у такій кількості? І чому так лютували?

— Прибратися б трохи не завадило, — невдоволено буркнув Куниця, оглядаючи побоїще, в яке їхніми спільними зусиллями була перетворена обідня зала.

— Тепер, коли Злидні знищено, тутешній домовик з сусідком швидко все в порядок приведуть… — заспокоїв його Степан. — До ранку хату і не впізнаєш, — як новенькі хороми стане. Вони ще не показуються, поки останнє Лихо живе. Але, нічого, йому вже не довго залишилося... Чуєш мене, нежить? А хочеш — відпущу?

Розгубивши все недавнє нахабство, Лихо-безталання, що тепер найбільше нагадувало шкодливе кошеня, з надією дзявкнуло: