Розділ 28

Великий двоповерховий купецький будинок, визирав, ще не потьмянілою червоною дахівкою, не лише над понад високим садом, але і над старими плодовими деревами, що були висаджені, напевно, ще при закладці фундаменту і тепер доживали свого деревного віку. Судячи з того, що на старезних яблунях, грушах, вишнях і сливах не було жодної сухої гілки, господарі за деревами любовно доглядали і на молоді, хоч ті і рясніше плодоносять, не поспішали замінити. Вочевидь, з пошани до свого пращура, що власноруч розбивав цей сад.

Не добігши кілька кроків до високих і щільно замкнених дубових воріт, хлопчина зупинився, невпевнено озирнувся, оглядаючи безлюдну вулицю, і тільки потім, вказав на хвіртку.

— Тут, пане... вони проживають... — промовив трохи тремтячим від хвилювання голосом. — Але... але ви, краще, не заходьте на подвір'я... Хочете, я свисну? Може, вигляне хто?

— З чого така пересторога? — здивувався, зістрибуючи з коня, Куниця. — Родина Ованесян тепер, замість заїжджого двору, розбійницький притон тримає?

— Так, он же... — хлопчина тицьнув рукою, вказуючи на хвіртку. — Знак.

Тарас подивився уважніше, але нічого незвичного не побачив. Хвіртка, як хвіртка. Хіба що ганчірка якась брудна на клямці бовтається. Не інакше, як з недавніх свят залишилася. І запитально глянув на свого провідника.

— Який ще знак?

— Невже не бачите? Он же — стрічка чорна пов'язана... — голосом, що аж дригонів від хвилювання, пояснив хлопчина.

— І що?

— Попередження ... — ще більше здивувався нетямущості приїжджого пана Петрусь.

— Та поясни ти до ладу... — не витримав Куниця. — Я ж з інших місць. З вашими звичаями не знайомий. Звідки мені знати, що означає зав'язана на клямці траурна стрічка? Помер хтось?

— Гірше, пане, — спохмурнів хлопчина. — Лихо-безталання в цьому будинку завелося... Ось господарі і попереджають сусідів... Щоб, значить, ніхто не зайшов до них на подвір'я і не перейняв біду на себе.

— Яке ще... — почав було Куниця, але в ту ж мить напівсонний сармат наїжачив загривок і загарчав, а беркут задер догори дзьоб і заклекотів.

— Лихо-безталання, кажеш?!

— Так пане.

— От халепа. Цього тільки не вистачало. Гаразд, розберемося... — пробурчав Куниця і простягнув хлопцеві срібну монетку, якої було цілком достатньо, щоб купити на ярмарку вгодованого гусака або молочне порося. — На, ось... тримай за труди. Заслужив. Сам би я довго блукав... — і, бачачи, що хлоп'я не поспішає брати, на його погляд, занадто велику винагороду, додав якомога переконливіше.

— Ти ж мене, вважай, врятував. Інакше я б точно у двір заїхав. До того ж, кажуть, срібло захищає від нежиті... А ти ж — поруч з хвірткою стояв... Не хочу, щоб через мене твоя сім'я постраждала.

Таке пояснення було зрозумілим, і хлопець взяв монетку, хоч і потиснув при цьому плечима.

— Я ж у двір не заходив...

— Береженого і Бог береже!.. Чув таку приказку?

— Ще б... — посміхнувся хлопчина. — Дідусь її з ранку до вечора бубонить, коли мене життю повчає.

— Ну, і добре... Значить, дід Карпо схвалить. Скажи мені ось ще що: заїжджий двір неподалік є?

— Так вірмени і тримали... Тут... А інший — аж на другому боці міста. Коло ринкової площі. Показати? — запитав з готовністю Петрусь.

— Ні, — відмовився Куниця. — Біжи додому. Треба буде — знайду тебе...

— Дякую, пане! — хлопчина крутнувся на нозі і так чесонув вниз по вулиці, що тільки п'яти заблищали. Видно, бундючився, а сам все-таки побоювався незрозумілої напасті.

— Що робити будемо, друзі? — запитав вголос Тарас. — Не подобається мені такий збіг. Невже прокляття і тут нас випередило?

«Схоже на те, — погодився Степан. — Хоч куди ткнемося, напасть за напастю! Ніяк не хоче проклятий скарб вгамуватися... Доведеться скоріше обітницю виконати»

«Якщо такі лишень примхи долі, то впораємося... — підбадьорив товаришів Василь. — Аби тільки нам з вами поперек шляху щось гірше не встало...»

— На що ти натякаєш? — Куниця навмисне продовжував говорити вголос, як би підкреслюючи цим свою людську сутність. Попри все, в чому його намагалися переконати товариші.

«Я маю на увазі тих, хто твоїми, Тарасе Куниця, сину Тимофія, слідами йде і божественну реліквію шукає... — охоче пояснив опричник. — Боюся, що якщо вони за нас всерйоз візьмуться, без сильного союзника ми й дня не протримаємося»

«На царя Іоанна натякаєш, таємний лицарю?» — хмикнув пес.

«А ти знаєш когось ще, готового заступитися за долю православ'я усією міццю держави? То кажи, я на все пристану...»

— Перестаньте чубитися... — зупинив їх Куниця. — Не на часі зараз чвари. Поки нам ще ніщо не загрожує, та й з реліквією — не все зрозуміло. Домисли одні. А з приводу сильного союзника, так скажу: коли хвіст прищемлять — от тоді і подумаємо: куди втікати та притулку просити.

«Аби пізно не було», — не здався беркут.

— Сам говорив, про черговість... — не дав натиснути на себе Куниця. — А нам ще Ребекку визволяти. Так що вирішуйте швидше: заходимо чи на вулицю господарів кликати станемо? З Лихом-безталанням зв'язуємося чи десятину віддаємо і залишаємо вірмен самих зі своєю бідою боротися?