Розділ 27

Вершник у багатому вбранні, що неспішним кроком в’їхав у передмістя ще дрімаючого ранкового міста, якщо чим і звернув на себе увагу жителів, то лише величезним бойовим псом, котрий чинно крокував поруч з конем, торкаючись при цьому лобатою головою стремена. А також — величезним беркутом, що смирно сидів на передній луці сідла. Орел, трохи схиливши набік голову, злобно косив оком на боки, але судячи з того, що вершник віз його без ковпачка, птиця була добре вивчена. Як і пес, що не звертав уваги ні на котів, ні на випадкових міщан, що поквапливо поступалися дорогою.

Біля найближчих воріт, в прочинених стулках яких показалася чубата голова, вершник притримав коня.

— Здоров, чоловіче! Чий будеш? — запитав панич не в міру цікавого хлопчину.

— Петрів син... — невимушено відповів хлопчина, хоч і ступив назад, на подвір'я. Бойовий сармат своїм лютим виглядом міг нагнати страху і на бувалого воїна, а не тільки підлітка.

— А скажи-но мені, Петрів сину, в хаті з дорослих є хтось?

— Звісно... Мати обід готує... і дід Карпо, теж...

— Що, обід готує? — посміхнувся вершник.

— Ні-і, — похитав головою хлопчина. — Дід Карпо просто так сидить... на призьбі гріється.

— Ну, тоді поклич мені... — Тарас на мить задумався. — Ось діда Карпа і поклич... — закінчив фразу, одночасно кидаючи хлопцеві якусь дрібну монетку.

— Зараз! — вигукнув той зраділо. — Уже біжу, пане! Я миттю!

Хвилину на подвір'ї було тихо, а потім почулися неспішне човгання, і в воротах з'явився згорблений, сивий дідусь, що спирався на товстий костур. Років семидесяти, а то й більше.

— Звали, пане? — запитав без інтересу.

— Доброго здоров’я, діду... — привітався чемно Куниця. — Запитання у мене є, а за те, що старість потривожив, прийми невелику винагороду.

Куниця з коня злазити не став, все ж не по чину багатому панові біля кожного тину спішуватися — але, простягаючи монету, звісився з сідла якнайнижче, щоб старому не довелося за нею тягнутися.

— Спасибі за повагу, пане, — трохи поважніше вклонився дідусь. — Питайте. Якщо зможу, відповім.

— Скажи, старий, чи знаєш ти, де в Ужалі проживає купець Мкртич Ованесян?

— Чи не про покійного Микитича питаєш, пане? — трохи здивувався дідусь.

— Чому покійного? — в свою чергу зобразив подив і деяку розгубленість Куниця.

— Ну, так... — пошамкав беззубим ротом старий, зводячи воєдино кущисті брови. — Уже і не пригадаю... казна-скільки років, як загинув він. Розбійники, подейкують, на караван напали, так самого купця, при цьому, і вбили...

— Яка сумна звістка.

— Ну, це навряд. До нинішнього дня Микитич все одно не дожив би, — байдуже знизав плечима старий і пояснив. — Я і то, заледве землю топчу, а покійний купець, царство йому небесне, щоб не менше аніж на добрих два десятки років раніш за мене вродився.

— А будинок його ще стоїть? — зобразив тривогу на обличчі Куниця. — Чи ні? З рідні залишився хто живий? Чи увесь рід зник?

— Тю, та з чого ж їм вмирати, Ованесянам? І будинок стоїть... Дах підновили, ганок переставили... У Микитича рідні вистачає. Вірмени — вони, якщо десятка діток не настругали, вважають себе скривдженими долею. До речі, от же ж голова дірява. У них весілля скоро намічається! Якщо від покійного Микитича рахувати, це означає, правнучка заміж виходити зібралася. А ви, пане, напевно, до них на весілля приїхали?

— На весілля... звичайно ж на весілля, — легко погодився Тарас. — То як же мені знайти їх садибу, шановний?

— А що її шукати, он туди, вгору по вулиці і їдьте. Подвір'я у них велике, примітне — відразу побачите... — старий задумливо пожував губами, а потім невпевнено додав. — Ось тільки, щось я нікого з них уже кілька днів не бачив... — і закінчив з деяким сумнівом. — Напевно, краще нехай малий вам дорогу покаже. Так надійніше буде... Гей, Петрусю, де ти, бовдуре? Проведи пана до дому Ованесянів.

Хлопець з готовністю підскочив ближче і, абсолютно не звертаючи уваги на страшного пса, але з побоюванням поглядаючи на нерухомого, як власне опудало беркута, простягнув руку до вуздечки.

— Дайте повід, пане...

— Е, ні, хлопче. Так не годиться, — спинив його Куниця. — В чиїх руках узда — той і господар коневі. Так що вибачай...

— Ну, то я вперед піду, а ви, слідом їдьте... — кивнув кмітливий хлопчина і залопотів босими ногами по вулиці.