Розділ 26

— Як ви могли її залишити?! — Куниця від переживань не міг встояти на одному місці, а крокував по колу, люто копаючи все, що потрапляло під ноги. — Одну, серед цих нелюдів!

— Не гарячкуй, брате... — заспокійливо сказав Василь. — Немає в тому нашої провини. Так сталося... Не можна було інакше. Думаю, ні ти, ні Ребекка не були б раді, якби ми не втручалися, а перечекали, поки драгун поглумиться над дівчиною — і лиш потім тихенько викрали її?

При слові «поглумиться» Тарас мимоволі здригнувся, стиснув кулаки і заскрипів зубами.

— Бачиш… От я і вдарив його, як вовка, в тім'ячко. Череп, ніби стиглий кавун лопнув. Мав одразу померти. Досі не розумію, як він закричати примудрився.

— То правда. Мізки в різні боки так і бризнули, — підтвердив розповідь товариша Степан. — І закричав убитий драгунів надто вже страшно. Як мені здається, не з власної волі. Схоже на те, що в останню мить життя, його грішна душа побачила щось настільки жахливе, про що нам з вами краще і не знати. Але заволав бідолаха так, що решта ляхів враз переполошилися і схопилися зброю. Ніяк не впоралися б ми удвох з такою кількістю вояків. От і довелося залишити дівчину...

— Ну, і що змінилося? — тупнув ногою Куниця. — Ребекка і далі в руках єзуїта, і він може зробити з нею все, що заманеться!

— Е ні, брате... Тепер там все інакше буде… — спокійно відповів Василь. — Повір мені.

Вперше дивлячись на опричника при денному світлі (ті хвилини, коли виблискувала сталь, не рахуються, не до оглядин було), Тарас помітив, що його новий товариш в людській подобі схожий на хижого птаха навіть більше, ніж зодягнутий в пір'я. Василь був худорлявий, жилавий, з лицем загостреним, трішки приплюснутим на щоках і вельми носатий. При цьому, ніс його був не просто великим, а з помітною горбинкою на переніссі.

— Головою можу заприсягти, що найближчої доби, а то і дві — ніхто з драгунів її не зачепить... — продовжив московіт.

— З чого така впевненість

— Я ж з ними разом не один день провів, — потис плечима той. — Знаю кожного, як облупленого. Опріч розстриги Колобка, нестримно ласих на жіночі принади в загоні більше не було. А після сьогоднішньої ночі — тим більше остерігатимуться до відьми лізти. Та й коли? Вдень інквізитор їм передиху не дає, в Кам’янець-Подільск поспішає. А в темряві — лячно. Потім, коли прикрий осад в душі від наглої смерті розстриги зітреться, можливо, хіть знову візьме гору, але ще не зараз. Це точно.

— Василь діло говорить, — підтримав товариша Степан, який через брак одягу знову прийняв нелюдську подобу. Тепер, для різноманітності, здоровань зображав величезного, палевого сармата. Шестипудовий псисько віддано дивився на Тараса, висолопивши язика, і намагався виляти обрубком хвоста. — Я сам чув, як інквізитор заборонив до неї навіть торкатися. А що не годують дівчину, від того особливої ​​шкоди не буде — за кілька днів не вмре, а стрункішою стане... Та, годі бурмоситися, жартую… — винувато опустив очі і навіть відсунувся трохи пес. — Нічого з Ребеккою не трапиться.

— Жартує він! Жартівник... Тебе взагалі хоч чомусь корисному, окрім як личини міняти і язиком молоти, навчили? — спалахнув Куниця.

— Ну, як тобі сказати...

Сармат пильно глянув на лежачу неподалік грудку землі, і через мить та заворушилася, а потім — на її місці розправив пір'я і злетів у повітря жайворонок. Правда, злетівши метрів на десять, пташина знову перетворилася на те, чим була насправді, впала вниз і розсипалася на порох.

— Гарно! — у захваті прицмокнув Василь. Потім задумливо подивився на попону, якою обертав стегна і запитав: —  Стривай… То ти будь-які речі можеш змінювати?

— Принцип один, а далі залежить від ступеня відмінності між тим, що маєш — і тим, що хочеш... — відказав Степан, радіючи, що неприємна розмова забулася. — Найважче мертву матерію живою зробити. Самі бачили, хоч на мить контроль втратиш — дія чар закінчується.

— А одяг зробити можеш?

— Одяг? — перепитав Степан. — Можу. Але з чого?

— Та хоч з чого! Неук тупоголовий! — розлютувалася Василь. — Що ж ми голі ходимо, коли тобі все так просто вдається?

— Усе, та не все... — мотнув лобатою головою пес. — Річ у тім, друже мій... що є одна заковика. Речі змінюють тільки свій вид, а по суті — залишаються сим, чим є насправді. І якщо я зараз зроблю тобі жупан он з тієї кам'яної брили то і ти, і усі навколо будуть бачити одяг, але гріти і важити він буде як гранітний уламок, з якого зроблений. Влаштовує? Тоді я миттю.

— Навіщо ж у крайнощі кидатися?.. — хмикнув опричник. — Ось чудова кінська попона. Тепла, м'яка, тільки носити незручно. Перетвори її в штани та сорочку.

— Дві речі з однієї не виходить...

Замість відповіді Василь розгорнув попону і ривком роздер навпіл.

— А тепер? — запитав дещо глузливо, але відповідь не знадобилася. В руках у нього була чудова пара. Сині завужені під халяви чобіт шаровари і весело розшита по коміру, єдвабна сорочка. — Ну, от — інша річ. Дякую…

— Носи на здоров'я... — посміхнувся на всю пащеку пес.

— Що знову не так? — покрутив у руках чарівну обновку Василь. — У чому підступ? Чи не станеться з ними, в самий невідповідний момент, те ж, що і з жайворонком?