Розділ 23

— Мені ось що цікаво, Степане, — дивлячись кудись в рожевіючу далечінь і скубаючи мочку вуха, задумливо промовив Куниця. — Як думаєш: звичайні люди в цьому світі ще залишилися? Якщо взагалі колись були...

— Ну, ти й запитав, — спроквола відказав побратим, неквапом перевертаючись зі спини на бік і підпираючи щоку долонею. — Це нагадує мені байку про щеня, яке випадково забрело на пташиний двір і вирішило: що весь світ заселений одними курми...

Над степом сходило сонце, обмацуючи променями звалені в купи вовчі туші.

Отаман — чи то старанно зображав коня, чи то справді пасся, смачно хрустячи перезрілою травою.

Сильно поранений вовкулаком беркут — він же вахмістр Болеслав дрімав, а обидва смертельно втомлені побратими лежали біля невеликого багаття, і сил у них залишалося якраз на такі не надто поважні і неспішні розмови.

— Нічого не можу сказати про песеня, — не дав збити себе з пантелику Тарас. — А я, судячи з усього, точно на чужу територію заблукав.

— Та ну? — підчепив його білявий здоровань. — Ти ж сказав, що тутешній уродженець. З Михайлівки, здається?

— Годі блазнювати... Мені не до жартів. От, міркуй сам. Двадцять років усе навколо було просто і зрозуміло, як божий день. І раптом, життя, немов з ланцюга зірвалося. Так все шкереберть пішло... Хоч куди глянь — або нежить, або нечисть: домові, лісовики, перевертні, чаклуни...

— Я поки що тільки вчуся... — не забув уточнити, з легким зітханням побратим. — Для того, щоб увійти в повну силу, не менше ста літ прожити треба.

— Пусте… — відмахнувся Тарас. — О, мало не забув. Примари, архангели...

— Архангела тільки твій батько бачив, — скрупульозно зауважив Степан. — Та й то: якщо сон не бреше...

— Та яка в біса різниця?! — обурився Куниця. — Не чіпляйся до слів! Ніби не розумієш: до чого я веду?

— Дуже добре розумію, — пробурчав Степан, і, повискуючи від задоволення, почав чесати поранений бік. У перевертнів рани гояться значно швидше, ніж у звичайних людей, але й сверблять при цьому геть немилосердно. — Того і не погоджуюся, що раніше все було просто і зрозуміло, а тепер — навиворіт. Швидше, навпаки, о недолугий онуче бабусі відьми... Це ти був сліпий і глухий, а тепер, несподівано для себе почав прозрівати.

— Хотів би я знати, кому це знадобилося… — огризнувся Тарас. — Щоб віддячити, як слід!

— Можу підказати… — голос у вахмістра був під стать клекоту беркута, гортанний і хрипкий.

— Спершу, шановний… — відгукнувся Степан, — поясни нам, хто ти сам будеш і звідки взявся? За допомогу, звичайно, величезна тобі шана і подяка, але хотілося б подробиць.

— Вибач мого товариша за зайву гарячність, друже... — втрутився у розмову Тарас. — Він не охолов ще після бою. Як твої рани?

—— Дякую, — вахмістр обережно підвівся і сів зручніше. — Вже стерпно. Але, якщо б ти, Тарасе, не встиг вчасно, все могло б закінчитися не так добре. Ротмістр Браницький, був гідним суперником. Розумом не відзначався, втім, як і всі вовкулаки, але сильний... і живучий, паскуда. Так що це ще невідомо: хто кому більше допоміг. Давайте знайомитися, чи що?

— Зустрічалися вже, взагалі-то... — стенув плечима Куниця. — Пан Болеслав, вахмістр Кам'янець-Подільського полку драгунів. Якщо не помиляюсь?

— Минула зустріч не рахується, — посміхнувся той. — А по-справжньому мене Василем зовуть. Василем Орловим...

— Московіт?  — здивувався Куниця. — Що ж тебе до латинян на службу занесло?

— Служба, брате Тарасе і занесла...

— Доглядач таємний, значить... — задумливо промовив Степан.

— Можу перетворюватися на беркута, — продовжив Орлов, ніби й не розчув сарказму в голосі ведмедя.

— А я учень чародія... — в тон Василю підхопив білявий. — Можу обертатися ким завгодно, але не до кінця. Тіло виходить звірине, а думки і навички залишаються людськими. Думаєте, чому я саме ведмедем обернувся, а не драконом? Та тому, що лапами махати вмію, а вогнем плюватися, на жаль, не вчений. Просто бігати або стрибати це мені не заважає, але в серйозній сутичці, як нині, навіть інстинкти ведмедя виявилися б більш  корисні, ніж мої недолугих спроби битися лапами, як кулаками. А що до імені… Клич Степаном. Батько з матір'ю мене зреклися, а власним прізвищем я ще не обзавівся.

— А ти частіше одягай ведмежу шкуру. Звикнеш, тоді й потрібні навички з'являться… — зауважив Василь. — Я теж літати не в один день навчився.

— Спасибі за пораду...

— Ну, а я — звичайна людина... — почав було Тарас.

— З глибоко захованою, десь в душі або розумі величезною магічною силою... — продовжив за нього Орлов. — Судячи з енергетичних контурів, думаю — цілитель або віщун. Друге — ймовірніше. Але і бойових навичок намішано. Дивний набір умінь. Вперше такий зустрічаю...

— Що? Який ще набір? Чого ви мені голову морочите? — обурився Куниця. — Моя бабуся, Аглая Луківна, царство їй небесне, та дійсно була знахаркою і цілителькою. Але я з дитинства не міг дві билинки розрізнити... Знаю лише два види — трава зелена і сіно.

— Хто ж сперечається, Тарасе... — лагідно прогарчав, Степан, що знов прийняв ведмежу подобу. — Уміння твої прокинулися всі разом. В одну мить. І ти зараз схожий на людину, яка йде поруч з возом повним усякої-всячини, і навіть не підозрює, що все це добро належить йому. Більше того — не відаючи, що саме там лежить під рядниною.