Розділ 22

Перший вовк вимахнув на вершину пагорба так стрімко, немов його щось з силою виштовхнуло з навколишньої темряви. Величезний сильний звір, блиснув очима, припав на коротку мить широкими грудьми до землі і тут же звився у повітря, намагаючись вчепитися іклами в горло людині. Вибравши його більш ласою, чи найлегшою здобиччю. Та так прудко, що козак навіть шаблею змахнути не встиг. Куниця і пістоль у руці тримав, і клинок виставив перед собою, та тільки сіроманець, ще в стрибку, був зметений потужним ударом копит Примари, що стояв поруч з Тарасом, і якого хижак дійсно навіть не помітив.

Вискнувши, вовк шкереберть полетів назад у темряву, а ось уже наступного сіроманця, що зайняв його місце, — козак сам зняв кулею. Але, той ще й закривавленою мордою в землю ткнутися не вспів, як слідом вискочило одразу троє не менших звірів. Настала черга вступити в сутичку ведмедю. Вереск болю і шалене гарчання змішалися воєдино...

— Дякую, отамане... — похапцем промовив Тарас, бо в цю мить ще пара вовків кинулася на них, і прийшов час попрацювати гострій криці.

Як завжди в бою, коли час зупиняє свій біг, а свідомість поступається більш древнім інстинктам, і все, крім самого бою, стає не важливим, зникає разом з іншими запахами і звуками, описувати, що відбувається можна тільки з боку.

Вовки накочувалися на вершину пагорба цілими десятками і, ніби потрапивши всередину оскаженілої вітряка, зламаними, розтерзаними тушами валилися з кручі або скочувалися вниз по схилу кургану. Люто гарчав роздратований шатун з білим чубом, виблискувала зачарована шабля, хвицав примарний кінь — і черговий убитий звір мовчки валився на землю, або жалібно скавулячи відповзав в сторону. Але і трійці товаришів діставалося все частіше.

Вбиваючи потужними ударами передніх лап вовків, що насідали спереду, ведмідь мимоволі підставляв під ікла інших нічим крім шерсті не захищені боки. А ті не марнували шанс вчепитися в його, хоч і товсту, але все ж не залізну шкуру. І з кожної раною, з кожної втраченої краплею крові, удари білявого велетня ставали вже не такими смертоносними і прудкими.

Втомилася рубати і рука козака. Завдяки купі вовчих туш, що утворили цілий завал біля його ніг, Куниця не боявся атаки знизу, а так як стояв за півкроку від обриву — і нападу ззаду. Але навіть тих вовків, що намагалися в відчайдушному стрибку дістатися до його горла, цілком вистачало, щоб втомитися. Все частіше козак не махав зброєю, а ухилявся, даючи звіру промахнутися і впасти в прірву. Шкодуючи, що круча не така висока, як хотілося б, і вовку не пошкодить падіння. Тож вдавався до цієї хитрості з єдиною метою — отримати перепочинок. Перевести дух і зберегти сили для подальшого бою. Що і не думав ущухати.

У загальній метушні, очманілі до скаженої піни звірі, навіть примарного коня примудрилося кілька разів досить чутливо хапнути за ноги. І не тому, що відчули в ньому ворога або небезпеку, а що став перешкодою. Добре, хоч за м'якоть, а не за сухожилля. Але зате тепер і Примара з подвійною старанністю замолотив твердими, як камінь, копитами.

Чому або, вірніше, за чиїм наказом в одному місці зібралася така незліченна кількість сіроманців, що збіглися сюди з усієї околиці, залишалося лише гадати.

І коли, через пару годин, ледь не впустивши при ударі слизьку від крові шаблю, Куниця зі сліпучою ясністю зрозумів, що наближається кінець і що їм нізащо не вистояти супроти такої навали звірини, в небі пролунав різкий орлиний клекіт. Тим більше неочікуваний, що вночі, як правило, всі птахи, окрім сов, сплять.

Гучне гарчання вовка-ватажка, було відповіддю орлиному клекоту. Та таке люте і моторошне, що навіть вовки на мить припали до землі і жалібно заскавчали. Але, коли Тарас, скориставшись коротким перепочинком, поглянув угору, то одразу ж за це поплатився. Важка туша звіра збила його з ніг, і разом з вовком, козак полетів з кургану. Падіння було настільки раптовим, що гепнув Куниця надзвичайно незручно — вниз головою, і легко міг би скрутити собі в’язи, але, на щастя, під кручею вже була неабияка купа з убитих вовків, так що Тарас навіть не забився. А миттєво перекинувся через голову і схопився на ноги, знову готовий до бою. Благо, вичаруване Степаном світло злетіло вниз разом з ним, і козак міг бачити, що твориться навколо. А бій чомусь затих. Немов, раптом закінчилися всі вовки.

Зате люте гарчання ватажка і клекіт степового орла зійшлися в одній точці. Зійшлися і поглинули один одного, змусивши завмерти в очікуванні результату смертельної сутички все живе. Тому, що ніхто не смів втрутитися в бій між царственим птахом і повелителем сіроманців. Ніхто! Крім людини, звісно...

Стусанами відкидаючи в сторону підранків, що з переляку або в безсилій люті клацали іклами, Куниця рішуче поспішив на місце поєдинку. І хоч протікав той в мовчанні, шерех величезних крил, човгання потужних лап, надсадне сопіння, все це видавало місце, де відбувалася непримиренна сутичка.

Завдяки чарівному світлу, козак бачив набагато далі і виразніше, ніж дано людині, тому, незабаром помітив і самих бійців.

Великий степової беркут вчепився кігтями в морду велетенського звіра і, вже вирвавши йому очі, раз по раз намагався проломити череп заклятого ворога потужним дзьобом. Звичайний вовк давно б здох від отриманих ран, але вовкулака — а тепер в цьому не залишалося жодного сумніву — і не думав здаватися. Насилу утримуючи рівновагу, він продовжував наносити птиці своїми гострими, як бритва, кігтями, не менше смертоносні удари. І за кожним помахом передніх лап перевертня в повітря летіли скривавлене пір'я і пух. Обидва крила беркута, зламані цими ударами, вже безсило звисали вниз, і було видно, що орел продовжує битися, на одній тільки ненависті. Але, ось-ось впаде замертво, навіть якщо не розчепить кігті.