Розділ 21

На відміну від лісових та гірських доріг, степові милі і версти самі лягають під копита. Тільки вітер у вухах посвистує, навіть не намагаючись обігнати, а рівним галопом стелиться над землею разом з гривою скакуна. І хоч шлях в степу одна назва — лиш трава трохи більш прим'ята колесами та витоптана ратицями волів, але і ця стежка допоможе не заблукати, вкаже найкоротший і вірний напрямок. Стороною обходячи підступні байраки і занадто круті урвища. А заодно і попередить: тут ходять люди. Так що поспішай, чоловіче і майся на бачності! Люди — не звірі, усілякі бувають. Декотрі — за скаженого пса гірше.

Проскакавши пару годин на північний схід, ближче до вечора, Куниця звернув на Моравський шлях, здавна прокладений купецькими караванами та чумацькими валками з південних земель в Ужаль, а там далі, на захід, в густозаселені, ненаситні латинські землі. Залишаючи осторонь Орел, фортецю, яка охороняє північний — Чорний шлях. З розповіді духа розбійного отамана, перший, пограбований і зарізаний ним, купець був родом з Ужалі.

Тарас не стомився, і як би ніч видалася зоряною, не став би спинятися. Але небо вже з вечора затягло хмарами і було зрозуміло, що скоро стане темно, хоч око виколупай, а далі носа нічого не побачиш. Довелося вибирати місце на спочинок.

Невеличкий байрак здається найкращим місцем, тому, що в ньому легко сховатися, і з дровами для багаття проблем не буде, і вогонь здалека ніхто не помітить. Але в яру, порослим козацьким дроком та верболозами, повнісінько змій. А ще, через гущавину, поки чолом не впрешся, жодної небезпеки не помітиш… Але й на кургані — що й казати, будь-яку напасть здалеку бачиш, зате — ні дров, ні води для каші, та й сам для всієї околиці стирчиш, як чиряк на носі. Ось і вибирай козаче: що важливіше — сита вечеря і тепло багаття, чи пересторога та безпечний нічліг?

Важкий вибір, майже як між сестрами близнючками. Обидві гожі, але від однієї відмовитися треба. Тарас посміхнувся порівнянню і мрійливо заплющив очі. Розмірене погойдування в сідлі, лагідний вітерець в обличчя і приємна надвечірня прохолода, непомітно заколисали хлопця. Він і не помітив, як задрімав...

І снилися йому не божественні реліквії або незліченні скарби, а чорною ниткою укладені брови, точений носик, трохи припухлі, соковиті, як стигла вишня губи і бездонні, наче колодязь — темно-карі очі Ребекки. В яких — ні-ні, та спалахнуть гарячою звабою золотисті іскри.

Завивання ватажка, що скликав зграю, вирвав Куницю з напівдрімоти одночасно з тим, як стривожено зафиркали коні.

Десь, за милю позаду, звір виводив мисливську пісню. Впевнено, абсолютно не піклуючись про те, що обрана ним здобич буде попереджена і спробує втекти. Він скликав сірих побратимів на кривавий бенкет, обіцяючи їм швидку і ситу вечерю. Наганяючи страх на всю околицю, водночас наділяючи силою і швидкістю ноги степових вовків.

— Тільки цього нам не вистачало... — стурбовано промовив Куниця, уважно оглядаючись.

Чомусь у нього і на мить не виникла думка, що це може бути звичайнісінький вовчий гін, що з настанням перших сутінків, відбувається всюди, де обживуться нічні мисливці. Минуло трохи часу і пісню ватажка підхопило ще кілька вовків. Лівіше і ближче.

Тарас чортихнувся, а чарівні коні, пришпорені споконвічним жахом перед вовками, самі надали ходи.

— Куди прете, мов навіжені?! — крикнув глузливо Куниця і через відсутність вуздечки, безцеремонно потягнув за вуха чотириногого побратима. — Зовсім голову втратили?! Це ж загоничі голос подають! А вся зграя попереду чекає, поки дичина, тікаючи стрімголов, видихнеться. Зовсім вовчі повадки призабули, як кіньми стали? В бік завивання повертати треба!

Одночасно з його словами, виття пролунало не тільки позаду і зліва, але ще і з правого боку. Причому найпотужніший і найвиразніший голос ватажка чувся вже значно ближче, ніж першого разу.

— Або я останнім часом сильно здурів, — стривожено почухав потилицю Куниця, — або сіроманці значно порозумнішали.

— Або... це... не... зовсім... вовки... — не дуже виразно, все ж кінська морда не пристосована для людської мови, але досить зрозуміло вифоркав Степан. — Примара... теж... чує... нечисту... силу... Злазь... ведмедем... обернуся... На... Примару... пересідай.

— Вже? Ось так, на всім скаку? — уточнив Тарас, бачачи, що побратим і не думає зупинятися.

В принципі, нічого особливого. Уміння змінити коня не стримуючи його біг, одна з перших наук, яким в Січі навчають молодиків. І Трохим Куниця витратив досить часу, щоб його син як слід, освоїв цей навик, але то зі звичайними кіньми. Добре виїждженими, навченими триматися разом, а що спаде на думку Привиду, ще вчора колишньому духу розбійника? Будь він навіть осідланий, і то невідомо, а тут — наметом.

Але, чи то дух Терн-Кобилецького вчасно згадав про укладений з людьми договорі, то чи Степан якимось чином зумів на нього вплинути, але, сивко притримав крок і так рівненько притерся до боку Білаша, що змінити коней зміг би не тільки неук, але й сліпий каліка.

— Сідло... зніми...

Це вже було складніше. Особливо, якщо ремені розстібати та розсупонювати, а не різати ножем. А псувати єдине сідло Тарасу зовсім не хотілося. Навіть, якщо забути про те, що воно пам'ять про батька. Просто, вмілого шорника знайти не так легко, тим паче — посеред степу. Тому, хороша збруя цінувалася вище необ'їждженого коня. Значить, доведеться спішитися...