Розділ 20

Голосно потріскує в багатті жирний сік, скапуючи з добре вгодованої заячої тушки і поширює навколо дивовижні аромати смаженого м'яса. Вже дещо зіпсовані гіркуватим запашком, попереджуючи про швидке і невідворотне перетворення апетитної печені в цілковито непридатне для їжі вугілля. Але ні Тарас, ні Степан, що знову прийняв людську подобу, в задумі не звертали на цю неприємну обставину жодної уваги. Наче і не їх вечеря пригорала.

— А я ще був упевнений, що нічого більш неймовірнішого, ніж моя історія, з людиною і статися не може, — нарешті порушив тривале мовчання учень чарівника. — У таку дивину справді важко повірити...

— Хочеш сказати, — озвався Тарас, — що то звикле сновидіння? А насправді нічого не відбувалося?

— Я б, може, й засумнівався, та ось тільки Примара стверджує, що усе побачене тобою, бачив свого часу і Тимофій Куниця. Хоча, не береться стверджувати, що покликаний мною дух твого батька приходив саме з потойбічного світу. А крім того, звідкись же взялася ця шабля? Поки ти спав, я подивився на неї уважніше. Вона не зачарована, а намолена. І сила її така, що після удару, будь-яка нежить або нечисть помре останньою, істинною смертю! А це означає, що кувалася вона не в земній кузні. Одним словом, побратиме Кунице, думаю так: якщо правдивий один з дарів архангела Михаїла, то і штандарт небесного воїнства твого батькові не примарився. І мені залишається дивуватися тільки одному: що ти досі живий і здоровий. Коли, кажеш, зник твій батько?

— Другий рік вже... Тільки, чому зник? — Тарас рвучко повернувся всім тілом до Степана. — Ти щось знаєш?

— Дивні діла твої, Господи! — замість відповіді здійняв руки той. — Ось уже більше року, як православна реліквія неймовірної сили перебуває серед людей, і до сих пір жодна жива душа не знає в якому саме місці Тимофій Куниця — чи то в передчутті власної загибелі, чи то з якоїсь іншої причини — заховав її і від ворогів… а заодно і від друзів. І все це відбувається в той час, коли латиняни підминають під себе цілий захід, а бусурмани не дають ні руським князям, ні вільним козакам зібратися з силами, щоб захистити свою землю і віру від наруги.

— Степане, — скоса глипнув на білявого побратима і штовхнув його в коліно Тарас, — говори простіше, а то я почну сумніватися в правдивості розказаної тобою історії, про незакінчене навчання. Настільки заплутано навіть отець Василь ніколи не балакає, якщо не проказує Святе писання.

— Так то і не мої слова, — виходячи з трансу, трохи знічено пояснив білявий здоровань. — Це я думки Примари повторив. Наш отаман Терн-Кобилецький, виявляється, перш ніж розбишакувати почав, Острозьку академію закінчити встиг. А поки в печері вікував мав час подумати. Ну, та нехай, гарно і складно говорити кожен може навчитися, робити що будемо? Ти точно не здогадуєшся, де батько міг реліквію заховати? — і, випереджаючи обурену репліку товариша, додав. — Особисто я в цьому не сумніваюся, але певен, що список людей, котрі приймуть твої слова на віру, мною і обмежиться. Тому, в наших же інтересах, варто гарненько все обдумати і постаратися випередити ворога в пошуках зниклої реліквії. І це буде не тільки інквізиція. Повір. Може, я і не такий розумний, як наш кінь, але за десять років учнівства, теж дещо збагнув.

— Справді?

— Упевнений. В усякому разі нечисть і бусурмани, якщо ще не почали полювання за реліквією, то незабаром до неї приєднаються. Простіше шило в мішку втаїти, ніж таку новину. Тепер пригадую, що мій учитель теж, щось про це говорив… і досить стурбовано. Шкода, я більше над втечею подумував, от і не запам'ятав...

— Але я справді... — роздратовано почав Тарас.

— Годі-годі... Не гарячкуй, — зупинив його Степан. — Не вистачало ще посваритися. Але чим би ми не займалися, куди б не їхали, наздоганяли чи втікали — ти увесь час повинен думати про те, куди батько міг заховати реліквію. І якщо встиг передати тобі шаблю і решту, то чому навіть не натякнув про річ більш важливішу? Розумієш?

— Так.

— От і добре, — побратим, обпікаючи пальці, підхопив з жару заячу тушку, яка саме впала на вуглини. — А тепер, давай доїмо те, що не згоріло, і будемо збиратися. У нас і без реліквії турбот вистачає. До речі, як вважаєш: краще не відкладаючи на потім з боргами розрахуватися чи спершу додому? Щоб з усім вантажем не возитися?

— А ми розумніше зробимо… — пожвавішав від вдалої думки Куниця, котрому роздуми про всі ці дивні події вже геть голову запаморочили. — Відміряємо десятину, яку треба віддати, а решту — попрошу лісового господаря ближче до Михайлівки перенести. Ось і не доведеться все добро з собою тягти. Думаю, в такій дрібничці не відмовить? Адже жолудь ми, як і домовлялися — посадили.

— Годиться, — схвалив Степан. — Значить, далі підемо з порожніми торбами і чистим сумлінням...

— Ну, хто піде, а хто і поскаче... — з цими словами Тарас взяв сідло і підійшов до сивка. — А ну, Примаро, приміряй обновку...

Колишній отаман, що не лише змирився зі своєю новою долею, а навіть зрадів можливості ще пожити в реальному світі, хоч і в кінській подобі — покірно підставив спину. Але, як тільки сідло доторкнулося до нього, кінь з диким іржанням здійнявся на задні ноги, а потім відскочив убік, скажено обертаючи налитими кров'ю очима.

— Не зрозумів? — обурився Степан. — Це ще що за вибрики? Я цілісінький рік під сідлом ходив і нічого, а розбійницькому отаману гонор заважає? Примаро, ти часом не забув, за яких умов на цьому світі затримався?