Розділ 19

ПЕРШИЙ СОН ТАРАСА

Напевно для життя і смерті припасено різний плин часу. Здавалося, минула ціла вічність з тієї хвилини, коли зійшлися в нещадній січі півсотні реєстрових козаків і більше двох сотень ординців, а сонце як і тоді непорушно висіло над горизонтом, ледь торкаючись малиновим диском далекого обрію. Незважаючи на малу численність козаків, їх ненависть до бусурман була така велика, що навіть козацькі коні не полишали поле бою, а продовжували ганятися за ворогами, збиваючи його додолу грудьми, кусаючи і затоптуючи копитами. І кримчаки не витримали...

Спершу один, потім інший, а там — цілими десятками, вони стали завертати коней, поспішаючи покинути страшне місце, де зажерлива смерть збирала рясний урожай. Ординці йшли в край гяурів за легкою здобиччю і зовсім не поспішали в райські кущі. Незважаючи на всі принади, щедро обіцяні Пророком тим героям, котрі загинуть у бою з невірними.

Гарні степові коні. Швидкі та спритні, вони так стрімко виносили своїх господарів, що тим не вистачало часу навіть озирнутися. На щастя для уцілілих козаків. З півсотні в сідлі ще сяк-так тримався тільки Тимофій Куниця. Та й того хитало, немов п'яного. Схоже, остання стріла, що подряпала щоку, була отруєна.

Погнавшись зопалу за ординцями, Тимофій невдовзі оговтався, незважаючи на розпираючу груди лють, і стримав коня. Перед очима козака все пливло і туманіло. Хоч лягай і помирай. Він струснув головою, від чого довгий і спітнілий чуб, немов велика рибина, боляче ляснув його по обличчю. Тимофій складно вилаявся і витягнув з сідельній суми флягу. Ковтнув настояної на гіркому перці оковитої і полегшено зітхнув: схоже, і цього разу Стара обминула його боком. Поживе ще трохи...

Козак розмашисто перехрестився, оглянувся і спохмурнів.

— Господь Вседержитель! — скрикнув в серцях. — Невже, всі полягли? Так бути того не може!

І ніби у відповідь, з найближчої купи тіл, донісся слабкий стогін. Тимофій зліз з коня, зістрибнути не вистачило б сил, і підійшов ближче.

Славно потрудився Іван Непийвода, чотирьох голомозих уклав, але й сам був не тільки важко поранений, а ще й кінь ногу притис.

За допомогою аркана та власного коня, Тимофій звільнив товариша і оглянув його рани. Сильно порубали козака ординці, але всі поранення були з тих, що як відразу не помер — одужає. Напоївши пораненого, Тимофій і сам сьорбнув водиці — і лиш тепер чад битви остаточно відпустив запорожця. Світ знову повернув собі фарби і наповнився звуками. Правда, в основному стогонами і молитвами… Ледь чутними і відразу на двох мовах.

Козак вклав товариша якомога зручніше і ще раз зітхнув. Тепер Тимофія, як єдиного хто вцілів, окрім надання допомоги пораненим, чекала найсумніша і невід'ємна частина ратної праці. Мусив віддати останню шану і допомогти гідно піти тим, кого смерть ще не встигла прибрати, але вже остаточно викреслила з реєстру живих.

І тільки тепер сонце, ніби отямившись, стрімко ковзнуло вниз...

Не важко відокремити живих від мертвих, перев'язати рани, зупинити кров, напоїти і вкласти відпочивати, скільки б їх не було. Гірше, коли треба приймати рішення: віджив важко поранений воїн своє, чи має ще шанс вибратися. Або й просто ще трохи побути на цім світі. Хвилину, годину… Все ж Тимофій, хоч і бачив за свою козацьку долю вдосталь ран — рубаних, колотих, пошматованих кулями, а все ж — не лікар. Через те лячно помилитися і занапастити живу душу...

З настанням сутінків, Тимофій розпалив багаття і став стягати до нього всіх уцілілих товаришів і кримчаків. І тільки коли вже не можна було розгледіти навіть власних пальців, Куниця вимушено припинив пошуки тих, кого коні могли віднести далеко в бік від основної січі, і втомлено приліг поряд з вогнищем. Треба було ще могилу викопати, та мертві товариші пробачать затримку. Почекають до ранку. Їм тепер поспішати нікуди... А що бусурманські традиції порушені, так їх сюди ніхто не запрошував, самі винні.

Добряче сьорбнувши з фляги і сяк-так зажувавши хмільне зілля шматком солонини, Тимофій закрив очі і провалився у глибокий сон.

Довго спав чи ні, але коли відкрив очі, на дворі все ще була північ. Тільки посвітлішало якось навколо. У всякому разі Чумацький шлях виблискував не так яскраво, як зазвичай.

Тимофій не відразу зрозумів, що відбувається, навіть на багаття глянув, але те уже ледь жевріло під товстим шаром попелу. А коли побачив причину, не повірив очам. Вирішив, що все це йому привиджується через надмірну втому або зайвого ковтка «ліків».

Всього у декількох кроках від поранених, не торкаючись ногами землі, в повітрі повисла сліпуче-біла постать високого і міцного чоловіка, з іще більш яскравим німбом над головою і величезними, лебединими крилами за спиною. Руками примара спиралася на руків’я великого дворучного меча, вістрям встромленого у повітря між його ступнями, і пильно дивилася на козака.

Тимофій голосно гикнув від несподіванки і остаточно прокинувся. Але видіння і не думало щезати. Більш того, невловимо-швидким рухом воно миттєво і плавно перемістилося вперед і тепер зависло над мерехтливими вуглинками. Від чого по лезу меча, чудернацькими, невідомими рунами, попливли зловісні, криваві відблиски.

— Взагалі-то, все вірно, — промовив задумливо Куниця. — Це по душу мужика-гречкосія Стара має прийти, а хапати за чуба козацьку душу — тільки Вогненному Воїну і пасує. Видно, стріла та, отрутою була змащена... Вбиває хоч і повільніше — зате певно.