Розділ 18

Полум'я невеликого затишного багаття, кидало грайливі відблиски на купу прикрас, оздоблених самоцвітами, і різноманітне золоте начиння, недбало висипане на попону.

— І ось через ці цяцьки варто вбивати і прирікати свою безсмертну душу на вічні муки та прокльони? — з подивом сказав Куниця. — Невже золота миска настільки краще глиняної, а ложка  — за вирізану з липи? Чи, може, почвара, як начепить на себе гроно прикрас, одразу перетворитися в красуню, а стара баба в молодицю? Ні, не розумію...

— Це через те, друже, що жив ти у тому щасливому місці, де шанують інші цінності, — дещо сумно посміхнувся Степан. — А у великому світі, справжня вартість речей не стільки в їх призначенні, скільки в тому, що за них можна виміняти або купити.

Він простяг руку і витяг з купи якусь дрібничку.

— Наприклад, ось за цей перстень, будь-який вельможа, без роздумів, віддасть десять золотих дукатів. А тепер скажи, скільки ти на ці гроші зможеш придбати потрібного і важливого для тебе?

— За десять золотих? — перепитав Тарас. — Навіть не стану перераховувати, язик зімліє.

— Ото ж бо й воно... — повчальним тоном промовив силач, вдаючи когось тоном, і жестами. — Є цінності сьогоднішні, а є — вічні. Я зараз не про духовне... Про це нехай церква дбає. Ось, для прикладу, їжа або одяг для людини важливіші за прикраси, але тільки доки вона голодна або, як я зараз — гола. А якщо людина сита і в теплі помешкання? Куди подіти зайве? Про запас сховати? Можна, але лише якусь певну кількість і на доволі короткий термін. Як не зав’ялюй окіст, а через два-три роки його навіть пси жерти не стануть. Одяг теж злежиться або міль поб'є... А ось такий камінчик — не тільки рік чи два полежить, а й добру сотню літ. Не займаючи місця і не вимагаючи догляду... Самому в пригоді не стане — дітям чи онукам залишиться. А ті, у лиху годину, згадають дбайливого предка з вдячністю... Тому і проливають люди кров, свою, а частіше — чужу, щоб встигнути нахапати побільше, начебто, ні на що не придатного мотлоху.

— Та знаю я... — буркнув Куниця. — Що ти зі мною, як з дитиною малою? Я теж не з неба впав... Просто, якось неправильно це. Аж з душі верне! Дивитися гидко.

— А, то інша справа. Це все через прокляття, накладене на скарб. Ось віддамо десятину церкві і тим, кого привид отамана назвав, сам побачиш — відразу легше на душі стане. Сам здивуєшся: як така нісенітниця в голову лізла?

— А якщо не здивуюся? — насупився Тарас.

— Тоді будемо ми з тобою, брате, як два апостола роз'їжджати по світу і роздавати гроші на благі і добрі справи... — засміявся Степан. — А для початку, зроби милість, поділися з ближнім одягом.

— Може, назад в коня перетворишся? — пожартував Тарас. — В його шкурі тепліше було?

— Слухай, але ж гарна думка! — зрадів здоровань. — І як я сам не подумав? Без вуздечки на морді я все одно зможу говорити, а зовнішність моя тобі без різниці. Тим паче тепер, коли нас і так ніхто не бачить.

І не встиг Тарас відповісти, як Степан забурмотів щось незрозуміле, поклацуючи пальцями, крутнувся дзиґою, а за мить — замість нього біля багаття сидів ведмідь, з потішним білим чубом між круглих вух. І хоч не з найбільших звірюк, але все ж досить великий, щоб Куниця мимоволі відсахнувся і потягнувся за шаблею.

— Тихо, тихо ... обійдемося без бійки. Свої ... — прогарчав клишоногий, скалячи ікла. — Спасибі, що напоумив. Так набагато тепліше... Я, виявляється, неабияк змерз. Все-таки людська подоба, хоч і божественного походження, а завдає багато клопоту. Так куди краще.

— І довго ти тепер в цій... одежі ходити будеш?

— В усякому разі до ранку точно залишуся...

Куниця помовчав трохи, задумливо поглядаючи на задоволену пику несподіваного товариша, котрий на додаток виявився перевертнем. А пам'ять, геть недоречно, малювала люто оскалену вовкулачу пащеку ротмістра.

— Та питай вже… — добродушно буркнув, почухуючись, Степан. — Чого мнешся? Чим швидше всі недомовки зникнуть, тим міцнішою стане довіра. Я ж розумію: хоч і доля нас звела, а дружбу заслужити треба. Кортить дізнатися, як я в навчання до чарівника потрапив?

— Не завадить... — кивнув Тарас.

— А тут і таємниці ніякої нема... Я, бач, з дитинства ріс не по роках великим і дуже ледачим. І хоч вродився найстаршим з поміж братів, нічого мене не цікавило, все було байдуже і ніяку справу, навіть найдріб'язковішу, я ніколи не доводив до кінця. Спершу багато майстрів, бачачи мій зріст і силу, охоче брали учнем, але через лінощі доволі швидко проганяли. Матінка з батьком билися зі мною, билися, але всі їхні зусилля були марними. А жили ми, мушу сказати, бідно, майже впроголодь. Як батько не намагався, але прогодувати вісім ротів йому одному було, ой як не просто. Особливо, коли син-первісток жере за трьох, а допомоги від нього жодної. І ось одного разу батькові терпець увірвався. Велів матінці зібрати невелику торбинку, вивів мене за поріг і випровадив з подвір'я міцним копняком Супроводжуючи батьківське благословення наступними словами:

— Світ перед тобою, синку. Зараз вересень, до зими не так і далеко. Але, якщо поквапишся — ще встигнеш знайти дах над головою. А тепер: йди куди хочеш, шукай собі місце в житті. Вчися, до чого душа ляже, але знай: назад пущу, тільки якщо майстром станеш. А ні — той пропади пропадом. Годувати мені тебе нічим, та й взагалі — ніж мати такого недолугого сина, краще сироту взяти...