Розділ 17

Навіть опинившись невідомо де в перший раз, людина здатна відчути ауру, що її оточує. І з легкістю відрізнить старий, геть запущений сад від, скажімо, покинутого кладовища. Місце добре до людей, і таке — де їм не раді.

 Здавалося б, ну що особливого у чималих брилах, що нависають над стежкою, заплутавшись у вузлуватому корінні хирлявих чагарників і невеличких, покручених деревець? Багато ущелин виглядають куди негостинніше. Але навіть кінь навалювався широкими грудьми на спину людині, неспокійно стриг вухами і тривожно порскав. Немов Білаш намагався попередити господаря про небезпеку, що затаїлася навколо.

— Так, друже… — прошепотів йому тихенько на вухо Тарас, ласкаво поплескуючи по храпу. — Маєш рацію… Занадто вузько, тобі не пройти. Далі доведеться самому пробиратися... Як що по-мудрому, тебе стриножити або прив'язати треба, щоб не втік, але не по-людськи. Адже, якщо не повернуся, то або вовки тебе безпорадного порвуть, або з голоду здохнеш. А такої лютої смерті я нікому не бажаю... Так що давай, знімемо з тебе збрую, і гуляй. Дочекаєшся — значить, доля нам разом бути. Ну, а втечеш... Ет, не будемо згадувати. Що на роду написано, те і буде...

  Куниця акуратно поклав сідло, поруч зі своїм нехитрим майном і потягнув з голови коня вуздечку. А у наступну мить покотився по землі, ніби кінь хвицнув його в груди задніми копитами. Вдарився потилицею і зімлів.

Коли прийшов до тями, то побачив поруч себе високого, білявого парубка. Настільки міцного і широкоплечого, що навіть не вірилося. Як то кажуть: справжній велет, самого себе ширше. І повністю голий. Ніби щойно на світ уродився.

— Вибач... — промовив винувато здоровань, простягаючи руку, щоб допомогти Куниці піднятися. — Поквапився трохи... Адже я до останньої миті не вірив, що ти знімеш вуздечку. Дивно було, що козак, опинившись невідомо де, коня на волю відпускає... Ось і не стерпів. Невже ти дійсно пошкодував худобину?

— Не худобу, а коня... Є різниця, — пробурчав Куниця, потираючи забиті груди. — А ти сам, хто будеш? Звідки взявся? І куди мій Білаш подівся?

— Ось тобі й маєш... — засміявся богатир. — Бачу, ти ще не отямився. Я і є той кінь, якого ти щойно від чаклунського закляття звільнив. Вірніше — був ним... А ти, коли зняв зачаровану вуздечку, повернув мені людську подобу.

Тарас глянув на незнайомця лівим оком і переконався, що той не бреше і не жартує.

— Нічого собі… Як же ти умудрився в кінську шкуру залізти?

Білявий богатир спохмурнів і завагався з відповіддю.

— Знаєш, Тарасе, я тобі повік вдячний і таїтися не стану, але — давай про це іншим разом поговоримо? Поперек горла мені зараз ті спогади.

— В інший, то й в інший... — легко погодився Куниця і запитав. — Звати-то тебе як, чудо-кінь?

— Заради всього святого, не нагадуй! — здригнувся богатир. — Ф-фу, аж мурашки по шкірі... — Парубок струснув довгими, як грива чубом і потер перенісся. — Степаном, хрестили...

— Ось що, Степане, — замислився Тарас. — Зодягнутися б тобі. Тільки, боюсь, з моїх речей на такого здорованя нічого не налізе. Попона хіба що... Ой, вибач, випадково вийшло...

Але, схоже, саме цього простенького жарту і не вистачало, тому що обидва юнаки перезирнулися і невимушено засміялися.

— Пояс позич, чересла прикрити, — трохи подумавши, сказав Степан. — Поки старчить. Там подивимося. Адже ми, як я чув, скарб розбійницький шукаємо? Може, там знайдеться щось з одежі?

— Стривай. Ти що, зі мною в печеру до примари підеш? — уточнив Тарас.

— А як же, — поважно відказав богатир. — Якщо погодишся моїм побратимом стати, у нас одна доля на двох буде.

— Доля загальна, нехай собі буде, не заперечую... — засміявся Куниця. — Але дівчата різні!

— Згоден... — відповів такою ж щирою посмішкою Степан. — Пістоль даси?

— Тримай… — Тарас простягнув несподіваному побратиму зброю. — Не з голими ж руками на ворога йти... Тим паче, якщо вірити лісовику, привид нас чекає дуже лютий. Отаман Терн-Кобилецький душогубом був знаменитим... І я дуже сумніваюся, що прокляття зробило його добрішим. Хоча, відверто кажучи, не впевнений, що зі звичайного пістоля можна вбити примару.

— Ось і подивимося, — знизав широченними плечима Степан. — Годі теревенити, пішли одяг добувати? А то я вже мерзну...

* * *

Тісна ущелина відразу за поворотом впиралася у стрімку скелю.

— Не зрозумів? — обурився Куниця. — Куди це лісовик нас запроторив? Невже пожартувати з мене надумав?

Але в ту ж мить, одна з брил з громовим гуркотом обрушилася вниз, відкриваючи темний лаз печери.

— Вибач, лісовий господарю, — покаявся хлопець. — Погане про тебе подумав... Не бери за зле. Ну, що? Не передумав? Ліземо? — звернувся до Степана.

У відповідь богатир тільки пояс тугіше затягнув і рішуче ступив вперед.

Печера, що зовні здавалась темною, всередині несподівано виявилася доволі добре освітлена, завдяки примарному сяйву, котре випромінювала безлічі грибів гнилючок.

Минувши не особливо широкий лаз, хлопці опинилися в просторому гроті, де з легкістю могли б розміститися десятка два воїнів. Не злізаючи при цьому з коней і не схиляючи списів. Але довго розглядатися їм не дали.