Розділ 16

Насамперед, — як радила домашня нежить, а найбільше Юзьо, що колись дружив з лісовим народом, — Куниця відшукав світлу галявину з великим замшілим пнем посередині. Стриножив коня і, не розсідлавши, лиш підпругу попустивши, відпустив пастися. Потім застелив пень чистою скатертиною і став викладати нехитре частування. Все, що на швидку руку зібрав йому в дорогу скупуватий корчмар і, непомітно від батька, додала Ребекка.

Половину хлібини, кільце кров'яної ковбаси, шматок сала, десяток варених яєць, пару цибулин і, звичайно ж — обов'язковий в будь-якому застілля — куманець відстояного хлібного вина. Нарізав все великими шматками, круто посолив і налив горілку в пару горнят. Сподіваному гостю більше, собі — на денце. Після чого сів спиною до пня і покликав неголосно:

— Е-гей, господарю лісовий, покажися, зроби милість.

Почекав трохи і ще раз покликав:

— Не погидуй гостиною, я вибачитися прийшов. За той прикрий випадок з чар-зіллям покаятися хочу.

— Спершу галявинку мою розорив... — сердито прогудів у відповідь лісовий дух, ще не з'являючись на очі. — А тепер відкупитися хочеш?

— Може, у тебе від старості вуха мохом та поганками позаростали? — ображено відказав Тарас. — Я ж ніби досить голосно сказав, що вибачитися хочу, а не відкупитися. Різницю розумієш, диво лісове?

— Та ж не з дуба роблений... — пробурчав лісовик, прошелестів торішнім опалим листям і в ту ж мить опинився поруч з козаком. Не такий здоровенний, як при першій зустрічі, коли налякати хотів, але і не дідок казковий. Такий собі, звичний, дужий чолов’яга, середніх років. Широкоплечий, кремезний... Тільки кошлатий, як циган і в чудернацькій одежі. Не з тканини, а щось на кшталт риб'ячої луски, з великого листя набраної... — Розум маю. Та тільки дивно мені...

— Що саме?

— Вибачення твоє... — буркотливо пояснив лісовий господар. — Люди, завжди нашкодити спритні, а відповідь тримати, поки що не було охочих. Ось і ти туди ж. Зілля хмільного налив і думаєш, усе — відкупився? А якщо я відмовлюся від частування? Тоді як?

— Ні, ти й справді оглух, — похмуро промовив хлопець. — Шкодую я про скоєне зло, а не виру плачу... Порозумнішав, після того випадку, і нині такої дурості вже не вчинив би. Шкода, виправити не можна. Я, як ти і попереджав, ще нічого не знайшов, а дорогу серцю людину вже втратити встиг. Бабуся моя померла, поки я чарівною квіткою тішився...

— Що ж, хлопче, якщо щирі твої слова, пом’янемо покійницю ... — пом'якшив тон лісовик.

— За тим і прийшов ...

Лісовий господар узяв в лапу кухоль, але перш ніж піднести до рота, поцікавився:

— А товаришу чого не наллєш? Не поважаєш? Чи завинив у чомусь?

Тарас здивовано озирнувся, але окрім коня нікого не побачив.

— Жартівник... Цьому товаришеві травичка більше смакує. І потім, що для такого куманець? Відро подавай. А нам тоді що залишиться?

— Те ж правда, — погодився лісовик. — Нівроку хлопчина уродився. Вина я йому запропонувати не зможу, а от соку березового наллю.

В ту ж мить біля передніх ніг коня з'явилося берестяне відерце, до країв наповнене прозорою рідиною.

— Пий, соколе, не сумнівайся... — промовив лісовик, звертаючись до коня. — Тільки на користь піде. Бачу, зовсім заморили тебе. У чому тільки дух тримається… А сила незабаром вам обом знадобитися.

Потім добряче сьорбнув зі своєї кружки, крякнув від задоволення, жадібно відкусив хліба і продовжив:

— Дивні ви істоти, люди. Все вам мало, все поспішаєте кудись. І ні своїх, ні чужих, ні самих себе не жалієте.

— Не я його загнав, — виправдався Тарас. — Гонець королівський не шкодував батога. А я ще навіть у сідлі не був. Пішки сюди йшли.

— Та бачив я, бачив... — кивнув лісовик. — Тільки тому і вийшов до тебе. Не люблю, коли живі істоти подібних собі мордують. Господь навчав допомагати один одному, а не силоміць примушувати... Чи відбирати.

— Ну, годі вже дорікати, — опустив голову Тарас. — Я ж вибачився...

Лісовик глянув уважно на парубка, не поспішаючи допив свою порцію хмільного, задоволено прицмокуючи, з'їв шматок ковбаси і ще раз кивнув.

— Вірю, козаче... Є в тобі щось добре. І слова правильні. Але, хоч і щиро примовляєш, все ж неспроста, страхолюда лісового, частуєш. Не тягни, не люблю я цього... Наливай ще по одній, та й кажи, що на цей раз знадобилося? Навіщо прийшов?

Куниця не змусив просити себе двічі. Швидко наповнив посуд. Лісовикові, знову по вінця, собі — на денце.

— Є один клопіт... Можу й сам упоратися, та часу багато займе. Ось і хотів попросити тебе, підсобити трохи. Та тільки спершу скажи, лісовий господарю,  чим зможу віддячитися?

— А ти й справді порозумнішав... — з повагою вимовив лісовик, не забуваючи віддати належне хлібному вину. — Сам збагнув, чи напоумив хто?

— Домовик... — не став приховувати учителя Тарас.

— Ось я й кажу, щось у тобі правильне з'явилося. Не кожному дано з домовиком так потоваришувати, щоби той поради давав. Цікаво...

Наче в глибокій задумі, лісовик осушив другий кухоль. Забувши навіть заїсти. Лиш кивнув схвально, як побачив що Тарас наливає йому з куманця рештки вина, і промовив: