Розділ 15

Все-таки час незрозуміла і дивна річ: то повзе слимаком — втомишся чекати, а то мчить, як очманів. Начебто Куниця і не затримувався ніде, а поки йшов до будинку шинкаря — сонце вже в тім’я припікати стало.

Навмисно чекала Ребекка Тараса, чи випадково так вийшло, але зустріла хлопця біля хвіртки. І відразу ж заторохтіла, не гірше за власного батька:

— Де тебе чорти носять, пане Куниця? Я вся вже замучилася і нічогісінько не розумію! Може, хоч ти поясниш: що вчора сталося? А то з мого батька й слова не добудеш. Дивний якийсь став. То хмуритися, як середа на п'ятницю, то — посміхається, як дурний до сиру. І все мовчки... Все мовчки! Наче онімів. Допіру було, годі заткнути, а тепер — кожне слово кліщами тягнути треба...

— Ну, якщо ти і з ним так само розмовляєш, як зараз зі мною… — посміхнувся Тарас, обіймаючи дівчину за плечі, — …то нічого дивного, що він не встигає відповісти.

Ребекка вдавано сердито зобразила спробу звільнитися, після чого виявилася ще міцніше притиснутою до юнака. І Тарас міцно поцілував дівчину в губи.

— Кхе-кхе ... — неголосно закашляли поруч.

Схоже, не тільки Ребекка чекала Куницю.

— А чого це ви, як не рідні, у хвіртці застрягли? Повірте на слово старому іудею, пане козак, що навіть, як збираєшся щось винести з чужої комори, однаково спершу доведеться на подвір'я зайти.

— І вам доброго здоров'я, дядьку Іцхак, — трохи ніяковіючи привітався хлопець. — Я оце тут поруч проходив...

— З вами, пане Куниця, ніякого здоров'я не напасешся... — буркнув корчмар. — І відпустіть же, нарешті, дівчину! Вона, смію зауважити, все ще моя, а не ваша...

Тарас, тримаючи Ребекку за руку, ступив на подвір'я.

— Дядьку Іцхак... Прошу вас, повірте, найбільше що я зараз хотів би, то це просити у вас благословення, але обставини склалися так, що мені доведеться втікати з Михайлівки.

— Гм... Бігати теж по-різному можна, — задумливо пробурмотів корчмар. — Одна річ, наприклад, бекіцер тікати від кредитора, а зовсім інша — наздоганяти боржника. Хоча — як одне, так і друге діло цілком гідні поваги. Тому що, в другому випадку людина намагається примножити своє майно, а в першому — бодай зберегти...

— А що, інших причин  не може бути?

— Хто його знає, — знизав плечима Іцхак. — Може і є, але особисто мені не відомі. Скажіть. Буду знати. От ви, пане Куниця, насмілюся запитати: чого утікати зібралися?

— Самому б зрозуміти... — зітхнув Тарас. — Але і вороги, і друзі про це вперто мовчать. При цьому настирливо випроваджують мене з села. Ви, дядьку Іцхак, і самі дещо бачили. Адже так? От і не хочу на вас з Ривкою біду накликати.

— Я вас благаю, пане козак! — сплеснув руками корчмар. — Ми в постійному страху і небезпеці, з того самого дня, коли фараон вигнав нещасних іудеїв з Міцраїму* (*ідиш, — Єгипту). І нічого — живемо. Так що зміною місця нас не здивуєш... Сьогодні — береги Нілу, завтра — Арамейська пустеля...

— Ну, тоді благословляйте… — посміхнувся Тарас, ніби жартома, міцніше обіймаючи Ребекку.

— Ага, зараз, усе кину і благословлю. Бач, який прудкий... — позадкував до порога Іцхак. — Я йому — голене, а він мені — стрижене... — і помітивши, як насупилася донька, поспішно додав. — Ні, ні, діточки! Ви тільки нічого поганого не подумайте! Взагалі-то, я тільки радий за вас, згоден на весілля і першим вигукну «Мазлтов!*» (*ідиш, — Вітаю!), Але, щиро перепрошую... мені чомусь завше здавалося, що козацьке слово міцніше криці.

— Так воно і є.

— Правда? — сплеснув руками корчмар. — Тоді навіщо ж воду в ступі товкти? Ми з вами як домовлялися, пане Куниця?

— А як? — зацікавилася і Ребекка, котра вперше почула, що між батьком і коханим існує якась угода.

 — Пан козак повинен спершу знайти дещо, від чужих очей заховане, а вже потім — приходити свататися. Ось як... — серйозно відповів корчмар. — Тоді і буде вам моє найщиріше батьківське благословення.

— Ах, ось ви про що! — кивнув хлопець. — Так, я не проти. Тим більше, що мені коня купити треба, та й інших припасів у дорогу...

— А чого чекаєш? Чому не йдеш на пошуки?..

— Боязко... Ось ви мені про скриньку з самоцвітними камінням тлумачили, а раптом — в наших місцях нічого такого не заховано? Як тоді бути? Квітка тільки раз на скарб вказати може. Шкода буде єдиний шанс через власне невігластво витратити.

— І то правда, пане Куниця... — задумався Іцхак. — Молодець, айідішер коп* (*тут, — розумна голова). Гм ... Гаразд, якщо ми з тобою вже майже рідня, підкажу... Є у мене на прикметі одна місцина. Років п'ятдесят тому, там лихі люди отамана Терн-Кобилецького пустували. А коли королівські драгуни, найняті за гроші розлючених купців, порубали розбійників в капусту, то поживитися не змогли. Надійно заховав лихий отаман награбоване добро. А таємницю — з собою в могилу забрав. Подейкували: багато там золота і камінців було. Адже не один караван обібрали харцизники... Ось, де силу цвіту папороті випробувати варто. І не дуже далеко від тутешніх місць. За місяць обернешся ...

— Ні, не годиться, — твердо відмовився Тарас. — Надто довго... А мені бабуся веліла не баритися! Та й як я знайдене назад притягну? Самі кажете: багато добра там.