Розділ 14

Михайлівка ніби й не змінилася з учорашнього дня, але водночас виглядала трохи по-іншому. Правим оком Куниця бачив звичні з дитинства хати, комори та хліви. Палісадники, дахи, пічні труби... У той час, як ліве — підказувало йому, що в господарстві Миколи Пасюка незабаром може загорітися стодола, а кривава хмарка, що звисла над криницею у дворі Гната Шворки, недвозначно натякала, яке нещастя чекає цю сім'ю у найближчі дні.

Розгублено роззирнувшись навколо, Куниця в ту ж мить дізнався, що у наступну п'ятницю Андрій Гупало зашле сватів до Хрущів, а вісімдесятирічний дід Матвій, швидше за все, не доживе до Петрівки. А також, що його рідна хата простоїть ще довго, але ніде не помітив знаків, котрі б заповідали весілля...

Однак, варто було Тарасові подумати, що треба попередити людей, як заграва, що повивала стодолу Пасюків, переповзла на дах будинку їх сусідів. А зловісна багряна хмаринка, що чигала на здобич біля колодязя, почорніла і неквапом підповзла до хати, втягуючись попід двері у середину.

— Мовчу, мовчу... — поспішив запевнити всі доступні йому знаки юнак і для переконливості навіть заплющив очі. — Як у вас суворо... А миром домовитися не можна? Може, яку іншу ціну з людей візьмете? Я би допоміг.

Вогненна заграва розтеклася по даху стодоли, всім виглядом показуючи, що не збирається відпускати здобич. Зате марево на подвір’ї Шворки, трохи повагалося, а потім набуло обрисів півнячої голови і вляглося на колоду, для рубки дров.

— Дві курки, досить буде? — запитав Тарас і, не помітивши ніяких змін, поспішно додав: — Три?

Примара дещо зблідла.

— А якщо відразу чотири, або кабана заколоти?

Над колодою затремтів ледь помітний серпанок.

— Домовилися! — зрадів новоспечений віщун. — З мене чотири курки. Якщо з господарями не домовлюся про жертву — власну птицю поріжу. Обіцяю. А ти — не поспішай, зачекай трохи...

Примара замерехтіла і щезла.

— Слава Ісусу Христу! З ким ти тут розмовляєш, сину мій?

Завісившись через тин і захопившись торгом зі зловісним, але поступливим лихом, Тарас не помітив, як до нього підійшов отець Василь.

— Навіки слава, Господу Богу нашому! А я як раз до вас отче, збирався йти... — і, не втримавшись, бухнув: — Ви б не ходили босоніж, особливо під час косовиці. Всяке може трапитися. Наприклад, змія вкусить... або гніздо шершнів під голу ступню потрапить...

Священик уважно подивився на хлопця.

— А ну, давай присядемо, юначе.

У Михайлівці, біля кожних воріт була вкопана лавка для вечірніх посиденьок. Так що шукати місця для серйозної розмови довго не довелося. Прямо біля Шворкового тину і примостилися.

— Змія, кажеш?

— Змія...

— Або шершні?

— Або шершні...

— Цікаво, — пожував губами священик. — Дякую за попередження. Чоботи чобітьми, а цілюще зілля при собі мати, не завадить. Як не собі — так кому-небудь іншому придасться. Вірно кажу?

— Ще б пак...

— От і добре... —  священик поклав на коліно хлопцеві важку долоню, тепло якої відчувалося навіть крізь полотно штанини. — Бачу, ти ще не навчився своїм даром користуватися?

— Яким ще даром? — скинувся Тарас.

— Передбачення... — спокійно відповів отець Василь. — Дуже хороший і необхідний дар. Тільки користуватися ним треба обережно. Пораду від людини, що трохи розуміється на цьому, приймеш?

— Звичайно, святий отче... А то я бачити нещастя можу, а як зберуся попередити – то лише гірше робиться.

— Це тому, що ти відвести біду намагаєшся. Значить — втручаєшся в долю іншої людини. А це не тільки вірою в Господа, але і старими звичаями заборонено. Навіть Творець не втручається. Якщо його особисто про допомогу не просять. І слугам своїм забороняє... Інакше, як за гріхи карати, якщо люди над власною долею не владні?.. Багато що нам визначено заздалегідь, але будь-які зміни, хоч на добре, хоч на зле, можна зробити лише особисто. Господь нам лише напрямок вказав, а як до нього йти — навпростець чи манівцями, то вже наш вибір. За що і спитається з кожного на Страшному Суді...

— Що ж робити? Як так, то краще і не знати нічого, ніж бачити прийдешнє і не мати змоги допомогти. І хіба моє мовчання не буде тим лихим вчинком, за який мене ж і покарають? ..

— Згоден, юначе... Якщо людиною хочеш залишитися, а не перетворитися на нечисть, то кинути людей напризволяще не зможеш. Думай… Не бийся чолом в стінку. Будь мудрішим... Приповідку про солому знаєш?

— Знав би, де впаду, так підстелив би?

— Саме так. Не про те, що трапитися може, попереджай, а спробуй радити — як наслідків уникнути... Щоб малою кров’ю, таним коштом обійтися.

— Дякую, отче, за пораду... Не дарма я до вас йшов... А то вже зовсім розгубився, — повеселішав Тарас. — Не знав, що й робити. Зараз спробую.

Новоспечений віщун подивився на стодолу Пасюків і уявив собі поруч з нею велику діжку, повну дощівки. І дуже втішився, коли побачив, як вогняна хмара над стодолою, хоч і не щезла, зате зменшилася більше ніж наполовину.