Розділ 13

Прокинувся Тарас, як тільки перші промені сонця зазирнули у світлицю. І хоч спав недовго, навіть шия не затерпла від незручного положення, відчув, що відпочив. Ось тільки з очима творилося щось недобре. Усе немов затягнуло легким серпанком і бачене стало роздвоюватися. Але, не розмито, як при сп'янінні чи після сильного удару по голові, а так, немов кожним оком Куниця дивився окремо. І бачив, відповідно, усе по-іншому. Наприклад — праве око стверджувало, що глечик сам злетів у повітря і без сторонньої помочі став наливати молоко в кухоль. У той час як ліве — виразно бачило напівпрозору і трохи скособочену жіночу постать, чия тонка рука, власне, і утримувала посуд.

Або ось ще таке… У той час, коли праве око Куниці бачило найзвичайнісінькі вхідні двері, ліве помічало ще й слабке сяйво, розлите навколо одвірка. Особливо яскраве біля підкови, підвішеної на цвях ріжками вниз. Але найдивнішим було те, що Тарас не тільки помічав усю цю дивину у власній хаті, він знав, що сила світіння виказує силу, накладеного на двері, охоронного закляття. От у цього, приміром, уже зовсім мало сили залишилося. І якщо не обновити найближчим часом, то воно погасне.

Куниця отетеріло похитав головою, покліпав, але нічого не змінилося. Праве око і раніше стверджувало, що в кімнаті нікого немає, а ліве — вперто показувало, як мара, наливши в кухоль молока, поставила глечик на місце.

— Не віриш, що бачиш мене, господарю? — прошелестіла шанобливо напівпрозора жінка. — Не дивуйся... Це в тобі голос другої крові заговорив. Він же і чаклунський зір відкрив. Випий краще парного молочка ...

— І що, мені тепер весь час двоїтися буде? — пробурмотів розгублено Тарас, не перестаючи терти повіки.

— Ні, ні, що ти ... — заспокоїла хлопця мара. — Невдовзі звикнеш, навчишся вибирати і будеш дивитися навколо тим зором, яким захочеш. Залежно від того, що розгледіти знадобиться.

— А раніше, чому зі мною такого не траплялося? — з учорашнього дня хлопець уже майже нічому не дивувався і все, що з ним відбувалося, сприймав, як належне.

— Раніше, господарю, стара знаюча живою була, — приєднався до розмови домовик. — А в роду, тільки комусь одному чаклунське вміння дається.

Тарас відсьорбнув молока і запитав:

— А де дядько Іцхак? Ребекка ще спить?

— Пішли вони недавно. Не стали тебе турбувати... А ми не перешкоджали. Це ж свої...

— Тоді, слухайте мій наказ! — Куниця остаточно прокинувся і все пригадав. — Сусідко, замкни міцніше двері і нікого до хати не пускайте. Навіть якщо в будинок уся свята інквізиція ломитися стане. А ви двоє — розповідайте! Я хочу, нарешті, почути всю історію від початку до кінця. Про таємницю крові, про чаклунське вміння і… і про все інше теж...

— А ти, господар, хіба зовсім нічого про себе не знаєш? — домовик неспішно видряпався на дальній краєчок столу, так що його волохате обличчя стало врівень з очима юнака.

— Ти не відповідай питанням на…

— Юзьком мене кличуть, — довірив своє ім'я новому господареві домовик. — Можна, Юзьо...

— Юзю! — додав суворості в голос Куниця. — Давай домовимося відразу. Я запитую, ти — відповідаєш. Бажано — коротко і зрозуміло. А свою цікавість залишиш на потім. Добре? Але, щоб не починати з непорозуміння, поясню: за останню добу зі мною трапилася така купа неймовірних і дивних подій, що я вже не беруся стверджувати: що мені відомо, а що ні... Зрозуміло пояснив?

— Так, господарю. Дякую за відвертість.

— От і добре. Тоді, Юзю, вважай, що мене щойно приніс лелека, я нічогісінько не знаю і починай, нарешті, вже розповідати! Тим паче, що майже так все і є. Матусю я не пам'ятаю. Батько мене більше ратним наукам вчив. А бабуся Аглая... якщо і розповідала якісь казки, так я до них прислухався і мав віру, як і всім інших байкам. Послухав краєм вуха та й забув ...

— Ну, що ж, господарю... — статечно кивнув Юзько. — Тоді звісно, тоді доведеться все спочатку...

Домовик потер пальцями картоплинку носа і загундосив на одній ноті, немов молитву читав:

— Сталося так, що учень коваля Тимофій Куниця потрапив у полон до бусурманів. А що був міцний тілом і сильний, як бик — то продали парубка гребцем на османську галеру. Рік по тому — запорожці захопили в Чорному морі бусурманську галеру і звільнили невільників. Тимофій не захотів повертатися у рідне місто, залишився у Січі і був прийнятий новиком у курінь. Незабаром показав себе воїном вмілим і хоробрим. У той час як раз був підписаний королем Сигізмундом указ про створення реєстрового полку. Це тепер, служба у реєстрі вважається гідною і вартою пошани, а в ті часи на Низу хіба що збіднілий дворянин був у ладах із законом. Незважаючи на обіцяне короною прощення минулих гріхів, бажаючих обміняти волю на непевну індульгенцію, дисципліну і осіле життя надто багато не знайшлося. Тож, щоб не ускладнювати і без того непрості відносини з латинянами, на Великому Колі вирішили тягнути жереб. І серед інших «щасливців», йти в реєстровий полк випало і Тимофію Куниці.

Домовик перевів подих і безцеремонно сьорбнув молока з Тарасового горняти. Мара зашипіла, як крапля на розпеченій сковороді, але осмикнути нахабу не посміла. Щоб не перебивати розповідь.

— А років через кілька, якось твій батько потрапив до Михайлівки, де і зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Сподобалася дівчина йому так, що незабаром і весілля відгуляли. Ось тільки не знав Тимофій Никифорович, що бабуся його коханої Олесі — Любава була не зовсім людиною. Точніше, зовсім нею не була ...