Розділ 12

— Бабусю? — дещо сторопівши, повторив Куниця. — Так вона ж у церкві.

— На всеношній, чи що? — не менше за нього здивувався ротмістр. — А яке завтра свято? Я щось ні за римським, ні за візантійським звичаєм, нічого важливого, на другий день після Івана Купали, не пригадую.

— Свято? — перепитав Тарас. — Чому свято? Раніше Петра і Павла ніяких святих не поминають...

— Ото ж бо. І що вона так пізно в храмі робить?

— Лежить ...

Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмістр, зовсім забувши про набиту гулю, з силою потер лоб. Скривився, видав болісний стогін, але хутко опанував себе і не став відволікатися на дурниці.

— Стривай, хлопче... Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофія Куниці?

— Так звали мого батька. — кивнув Тарас. —А ось свого імені, пан ротмістр, досі не сказав.

— Браницький. Анджей ... — буркнув знехотя той. — Але це не має значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову... Значить, тут проживе і знахарка Аглая Луківна?

— Ні ...

— Як ні?! Чому ні?! Що ти мені голову морочиш, щеня замурзане?! — скрикнув спересердя ротмістр, втрачаючи рештки терпіння.

— А вам не здається, пане, що ображати господаря в його хаті не личить шляхтичу? — повільно, майже по буквах, вимовив Куниця. — Я ж і сатисфакції зажадати можу!

— Гаразд, гаразд... — примирливо буркнув Браницький. — Обійдемося без старої. Поговоримо як чоловіки. Віддайте те, що не вам належить, і розійдемося миром...

Від обурення Куниця навіть підвівся.

— Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаєш? Що мій батько, або я — підлі злодюги?

— Злодюги? Чому злодюги? — здивовано перепитав той. — Хіба я хоч словом обмовився про крадіжку? Ні… То випадковість. Через непорозуміння і збіг обставин цінна річ потрапила до рук Тимофія. Але вам вона зовсім ні до чого. Просто зберігаєте, як пам'ять. А ...

— «Непорозуміння», «річ»... Не напускай туману, пане ротмістр! Чи сам не знаєш, що шукаєш? — примружився Куниця. — Говори навпростець: що то за річ? Хоч я і певен, що немає в нашій хаті нічого чужого, присягаю що віддам. Ну?

Тарас зачекав трохи, але гість насуплено мовчав.

— От і вся розмова, пане. Господар не став би мимрити і крутити сонцем, а відразу сказав — що саме шукає. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза... Не знаю, хто тебе прислав, але або і він теж не знає, про що йдеться, або — тобі не довіряє ...

— Що?! — витримка остаточно полишила драгунського офіцера, і він став загрозливо підніматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, і кисле молоко, що ще залишалося всередині, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей відсахнувся, то і примхливий табурет поспішив вислизнути з-під його сідниць. В наслідок чого, ротмістр змахнув руками і гепнувся на підлогу.

— Шляк би трафив усю вашу сімейку! — офіцер миттю схопився на ноги і заходився обтрушувати з себе потьоки смердючої рідини, остаточно звіріючи і вже не добираючи слів. — Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я вб’ю. Але помреш ти тільки після того, як розкажеш: де ви заховали потрібну мені річ, і де шукати тричі прокляту відьму!

— Думав, пан, а то хам… — промовив цілком серйозно хлопець. — Хоч і не годиться так гостей вітати. Але ти той гість, що гірше басурмана. Давай, на двір вийдемо. Там — зручніше розмову продовжити. Не хочу закон гостинності порушувати...

— Тут залишишся... Навіки... — скоріше прогарчав, ніж промовив Браницький, люто глипаючи очима. — Я ще вранці знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, старої в хаті немає. Покінчив би з обома разом!

Ротмістр ще говорив, а з його обличчям тим часом коїлося щось недобре. Чи то тіні від догораючого в кухні вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося і тепер скидалося на ошкірену вовчу морду.

Куниця рвучко піднявся, і оголене лезо шаблі, зловісно промайнуло в повітрі, виписуючи хрест.

— Гарно… — похвалив перевертень, дивлячись як засвітився в руці хлопця клинок. — Цікава забавка... Дорогого коштує. Але такому шмаркачеві, як ти, і вона не допоможе. Шабля вмілої руки вимагає. А сама по собі — не страшніше пательні чи макогона буде... І якщо ти думаєш, що вбити вовкулаку так само просто, як курці голову відкрутити, то помиляєшся... Молися до свого Бога, нехай зустрічає чергову душу... Та тільки, голосно молись, а то, може, й не розчує старий...

Хрипко загарчавши і вже мало чим нагадуючи людину, ротмістр одним рухом відкинув масивний стіл, але в цю ж мить, згадана ним сковорідка злетіла вгору і всією вагою обрушилася на голову перевертня. Тільки гарячий смалець на всі боки бризнув, та грубі черепки на підлогу посипалися. Причому, яєчня з пательні, за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слідом — з жердки над пічкою, зірвався найбільший вінець часнику і надівся на шию приголомшеному вовкулаці.

Зловісне гарчання вмить змінилося жалісним скиглінням, а пахучий вінок перевертень розірвав і скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хаті пахнуло паленою шерстю.

— А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… — прогарчав вовкулака, присідаючи для стрибка, але тут... під вікном голосно закукурікав півень.