Розділ 11

Не надто простора хата Куниць, після того як з неї винесли труну з тілом небіжчиці, раптом зробилася неймовірно величезною. А три кроки, щоб пройти від дверей до лежанки, взагалі видалися Тарасу безконечною дорогою. І відчуваючи, що не в змозі її подолати, парубок сів на підлогу біля порогу і нарешті заплакав. Скупо, по-чоловічому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-під повік. Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас відчув, як в душі поволі угасає гіркота безповоротної втрати, поступаючись місцем добрій згадці.

— Бач, як побивається, бідолаха… — прошелестіло з-під припічка. — А раніше, бувало, тижнями не озивався...

— Помовч, дурепо! — Обірвав занадто язикату мару сусідко. — Не забувай, що він тепер нас чує!

— Ой! Пробачте, пане-господарю, — тут же злякано залебеділа та. — Я зовсім інше мала на увазі...

— Яка тепер різниця, що і хто скаже, — відмахнувся Тарас. — Бабусю не повернеш і не вибачишся...

— А ось це — як би то сказати, не так безнадійно… — статечно відгукнувся домовик. — Я, приміром, не певен, що знаюча так просто покине власну хату. Здається мені, що небавом, у тутешніх місцях, однією берегинею стане більше. Так що не сумуй, господарю — думаю, буде ще в тебе можливість і вибачитися, і виправдатися.

— Поїв би ти чого-небудь, пане-господарю... — порадив жалісливий сусідко. — Студена кров від голови відхлине — думки враз посвітлішають...

— Це в тебе, йолопе, кров геть відійшла. Змивши рештки розуму... — сердито забурчала мара. — Піч відучора не топлена, борщ не зварений... Що господар їстиме?

— А я про що? — не здався сусідко. — Нехай тільки звелить — миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гірше за мене знаєш...

— Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось і чіпляєшся до молодого господаря... — не давала себе переконати мара.

— Може, й справді, повечеряти? — Задумливо промовив Тарас. — За весь день ані крихти в роті не було. Добре, займіться кухнею. А домовик мені тим часом оповість те, чого я про себе ще не знаю. Про що, в минулий раз не договорили.

— Оце діло! Оце добре… — втішився сусідко. — Я вже йду!

— Сиди, бідо недолуга… — спинила чоловіка мара, крекчучи і шарудячи тирсою та квасолинням. — Поки ти впораєшся, наш господар не те що до пізньої ночі вечері не дочекається — снідати завтра в обід буде. Сідайте до столу, сама все зроблю.

Схоже, і Нав, і Яв, а може — навіть Прав влаштовані однаково, і без жіночих рук ні «тпру», ні «ну»... Хоча, що ж тут дивного — господиня потрібна в кожній оселі.

Тарас ще й лиця не вмив, як в печі басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом, на сковороді зашкварчала величезна яєчня. Розпускаючи по хаті духмяний аромат смаженої цибулі і пострілюючи пригораючими шкварками. Хлопець тільки облизався. Від таких запахів і ситий враз зголодніє, а він — ще як позавчора обідав.

— Ти там, теє... — Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч і своєю, можна сказати — домашньою, а все-таки нежиттю. — Не шкодуй яєць... Так щоб на всіх вистачило... І світло запаліть. Чого дарма в темноті сидіти?

Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рівне і ледь блакитне сяйво, що освітило кімнату, більше нагадував легку передранкову імлу, ніж відблиск полум'я.

— Не турбуйся, господарю, — відповіла мара. — Ці ненажери у мертвого відберуть, а голодними не залишаться. Ой! — зрозумівши недоречну двозначність своїх слів, вона голосніше заторохтіла посудом. — краще не відволікайте, а то не припильную — вугілля будете їсти.

— Гаразд, — кивнув Тарас. — Ну, тоді ваша черга, чолов’яги. Розкажіть, що бабуся мені перед смертю розповісти не встигла?

Але, видно і на цей раз примхлива доля вирішила, що не прийшла ще пора хлопцю дізнатися про сімейні таємниці. Двері в будинок тихенько, зовсім без скрипу, як вони впускали тільки своїх — відкрилися, і в хату, лякливо озираючись, увійшла Ребекка.

Побачивши Тараса, дівчина трохи заспокоїлася, але кинулася до нього так поквапно, немов побоювалася не застати нареченого в живих. Що і підтвердив її переляканий шепіт. Той самий, що голоснішим за крик буває. Особливо вночі.

— Слава Богу, встигла!

Притискаючись обличчям до грудей хлопця, дівчина не побачила, як зі сковороди, що нібито сама по собі відсунулася на краєчок кухонної плити, зникла половина яєчні.

— Я так злякалася ...

Ну що ти скажеш? З Купальської ночі все відбувалося не переймаючись тим, яка у Куниці з цього приводу думка і не потребуючи згоди. Захотів Тарас дізнатися таємницю — пропонують повечеряти. Зібрався їсти — обнімають і цілують.

Взагалі-то, хлопець не особливо заперечував проти останньої заміни, розуміючи, що яєчня почекає, а от настрій у коханої мінливий, як погода в березні. Міцно пригорнув Ребекку і з насолодою закрив поцілунком її м'який рот.

Але, якщо не щастить, то в усьому і надовго. Тільки Тарас надумав підхопити, розімлілу від пестощів, дівчину на руки, як Ребекка схаменулася і щосили вперлася кулачками в груди хлопцю, розриваючи обійми.

— Почекай, Тарасе... Не треба, не зараз ...

— Ну чому? Що знову не так? — пробурмотів той розчаровано. — Дражнишся? Чи, може, батька боїшся? Так одружимося, тепер вже обов'язково одружимося. Ось побачиш… Дев’ятини минуть і зашлю сватів.