Розділ 10

Зовні скромна, непоказна, через потемнілі від дощів і талого снігу стіни і гонт покрівлі, сільська церквиця, освячена в ім'я архистратига Михаїла, багатством внутрішнього оздоблення ні в чому не поступалася навіть міським храмам. У минулі часи купці, щедро залишаючи гроші в корчмі старого Шмуля, не забували задобрити і небесних покровителів. Особливо, коли розраховували на великий куш. І тим більше — коли щиро били поклони Творцеві за те, що зуміли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмінно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижної роботи срібний оклад чудотворної ікони Божої Матері, подарований тверським купцем Афанасієм, в подяку за своє чудесне зцілення від індійської лихоманки, тутешньою знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куниці і матір'ю Аглаї Луківни, зайняв би гідне місце навіть в іконостасі київської Лаври.

З доброю посмішкою на обличчі, в ореолі запаху свіжоструганих дощок і ладану, Аглая Луківна нічим, окрім воскової блідості, не нагадувала покійницю. Здавалося: прилягла втомлена жінка подрімати на годинку і ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в труні... А поки ніякі сум'яття і печалі не тривожать її сновидіння, сповнені тихої відради і умиротворіння.

Справивши заупокійний молебень, отець Василь відіслав додому Тараса, — парубок так притомився за день, що буквально засипав на ногах, — терпляче випровадив з церкви зграйку жалісливих бабусь, завжди готових, з тихою і ретельно прихованою радістю, оплакати ще одну почившу в Бозі подругу, яку їм вдалося пережити. І тільки після цього щільно зачинив зсередини двері храму.

Вечоріло. Сонце вкладалося на відпочинок, і церковиця пірнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками біля ликів Ісуса Христа та Божої Матері.

Отець Василь задумливо подивився на дві дюжини товстих воскових свічок, котрі приніс в дар храмові шинкар, що геть несподівано подобрішав і розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообіцяв молодий Куниця невідомо, але Іцхак і ключ від церкви повернув і ось це — за нинішніми-то мірками — ціле багатство вручив священику. Власноруч.

Нічого до ладу не зрозумівши з пояснення, як завше сумбурного і малозрозумілого, — корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всієї Михайлівки, — отець Василь все ж прийняв несподіваний дар. Оскільки, вітіюваті прохання Іцхака, в цілому, зводилася до одного: обов'язково запалити їх при всеношній біля труни з покійницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими міркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрість? Мало за що той міг вважати себе боржником у відомої на всю округу знахарки? А може, вирішив догодити майбутньому зятю? Хіба вгадаєш, який саме прибуток отримає хитрун навіть з такого, здавалося б, цілковито безкорисливого вчинку?

Ну, а що до самої покійниці, то оскільки православ'я засуджує практику знахарства, вважаючи духовне здоров'я важливішим за тілесне, життя Аглаї Луківни, згідно церковних канонів, було далеко не безгрішним. І хоч користь, що приносили її зілля та знання, була цілком очевидною, душа знаючої однаково вважалася відданою у владу дияволу.

Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покійниці, котра за життя зробила людям стільки добра, отець Василь вирішив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись щирою молитвою полегшити вищий присуд заблуканій душі, зменшити строк пекельних мук і страждань покути...

Враховуючи кількість дармових свічок, священик неспішно розставив їх майже перед кожною іконою, чотири — найтовстіші навхрест до небіжчиці, та ще залишив п'яток дрібніших, для канделябра, що освітлював крилос. Переконуючи самого себе, що чинить так лише тому, що при яскравому світлі, буде зручніше читати молитви. За таким міркуванням ретельно приховуючи неусвідомлену тривогу, котра неприємною скалкою засіла в серці, ще з тієї першої хвилини, коли священик дізнався про смерть старої Куниці. І хоч нікому не дано знати день смерті, чомусь отець Василь був переконаний, що знахарка не випадково померла саме в ніч напередодні Івана Купали. Зовсім неспроста... Бо так само, як блаженні ті, хто упокоївся в переддень Святого Воскресіння, — горе тим, хто постане перед Брамою Ірія в час найбільшої бісівської сили.

Наближалася північ і, якщо отець Василь не помилявся у своїх припущеннях, все мало б статися саме тепер.

І як тільки священик закінчив молитву, та замовк, щоб перевести подих, як різкий порив вітру, що взявся невідомо звідки адже двері були зачинені, миттєво пронісся церквою, гасячи усі свічки, окрім тієї, що вклали в руки небіжчиці. А в наступну мить Аглая Луківна відкрила очі.

Хлюпнувши собі в обличчя свяченою водою, бо нічого більше не було під руками, отець Василь ошелешено потряс головою і ревно перехрестився. Потім, підняв тремтячою рукою дотліваюче кадило і судорожно махнув ним у напрямку покійниці. Але на стару ці дії не справили жодного враження. Навпаки — невгамовна небіжчиця зручніше всілася у труні, кліпнула і виразно запитала:

— Тут є хтось?

Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дізнався багато таємниць, недоступних розумінню звичайних людей, але і йому вперше довелося зіткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки — навіть відчув полегшення, що передчуття не обманули. От тільки ніяк не міг вирішити, вже приступати до процедури екзорцизму і спробувати вигнати знахабнілого біса з храму, чи зачекати? Щоб розібратися: що саме знадобилося нечистій силі у довіреному опіці панотця православній парафії?